Глава 27. Голос із Порожнечі

Богдан розплющив очі.

І завмер.

Перед ним була лише порожнеча. Не та, у якій він провів сто дев'ять років, не та, що роз'їдала тіло й душу. Це була інша порожнеча: глибша, давніша, бездонніша. Вона не тиснула, не боліла, не знищувала. Вона просто існувала, як первинна тиша, що була ще до першого звуку.

Він спробував порухнутися й не зміг. Тіло було тут, але водночас наче розчинене в цьому просторі. Він відчував себе часткою чогось більшого, але не міг збагнути, чого саме.

І тоді він почув голос.

Слів для нього не знайшлося б. Це не був ні чоловічий голос, ні жіночий. У ньому звучали сотні відтінків одразу: дитячий сміх і старече хрипіння, шепіт закоханого й рик воїна, плач матері й спів зір. Усе це зливалося в один потік, наче хтось узяв усі голоси всесвіту й склав із них єдину симфонію.

Богдан не зміг би сказати, чи говорить одна істота, чи багато. Голос був єдиним, але водночас безліччю.

«Ти чуєш мене, Богдане...»

Це не було запитання. Це було ствердження, ніби той, хто говорив, знав наперед, що Богдан почує. Своє ім'я він чув уже не вперше за ці дні, але цього разу воно прозвучало від того, кого він навіть не бачив.

І тоді перед ним з'явився силует.

Він був сірим: не темним, не світлим, а саме сірим, ніби витканим із сутінків. Його форма нагадувала людську, але чітких рис у ній не було, лише обриси, що тремтіли, розмиті часом. Богдан не міг розгледіти обличчя й не розумів, хто перед ним. Але відчував, що ця істота не з цього світу. І навіть не з цього виміру.

«Ти володієш силою, якої не розумієш, — промовив голос. — І навіть не уявляєш її справжньої цінності.»

Богдан хотів запитати, про яку силу йдеться, але не зміг видати жодного звуку: порожнеча забрала його голос.

«Всі її хочуть, — продовжив голос. — Фракції, Синдикати, Древні, навіть Вищі Сутності. Вони полюють за нею століттями. Вони вбивають, зраджують, руйнують цілі світи... Але ніхто не достойний її.»

Силует зробив крок ближче. Простір навколо Богдана згустився, і час сповільнився.

«Як же ти, людина з Нижнього Виміру, зуміла отримати те, чого не змогли досягти навіть боги?»

У голосі прозвучала цікавість. Не погроза, не звинувачення, просто щире, чисте здивування.

«Неважливо, — раптом сказав силует, наче вирішивши не чекати відповіді. — Те, що сталося, сталося. Ти тут. Ти маєш силу. І це означає, що ти маєш завдання.»

Богдан відчув, як усередині щось здригнулося. Завдання? Від кого? Від сірого силуету, який навіть не назвав себе?

Він згадав свою першу думку в цьому світі, ще до всього: ті, хто обіцяє порятунок, часто тримають ніж за спиною. Скільки б він не начитався древніх історій, це правило ще ні разу його не підвело.

«Я даю тобі його, — продовжив голос. — Ти маєш...»

І в цю мить усе зникло.

Богдан різко кліпнув і побачив перед собою зовсім інший світ. Він стояв на твердій землі, оточений сірими руїнами, які нагадували те місце, де він прокинувся на самому початку. Але цей світ був гіршим. Набагато гіршим.

Рука машинально лягла на пояс: «Іскра» була на місці. Накидка теж. Лише одного бракувало.

Земля під ногами була вкрита глибокими тріщинами, точніше, провалами, з яких виднілася та сама безкрайня чорнота космосу. Сама тканина реальності тут була розірвана, і крізь рани світу проглядала Порожнеча.

Богдан обережно підійшов до одного з провалів і зазирнув усередину. Дна там не було, лише зорі, далекі, холодні, байдужі. Цей острівець землі, на якому він стояв, буквально висів над безоднею, тримаючись на чомусь невидимому, крихкому, майже примарному.

Він згадав слова старця на кораблі: «Нексус був настільки велетенським, що дорівнював цілому малому виміру». І тепер він розумів, що це означає. Цей світ був настільки насичений силою та енергією, що навіть після Розпаду його уламки продовжували руйнуватися, бо сама їхня природа була нестабільною. Вони не просто старіли: вони розчинялися, провалювалися в порожнечу, зникали з реальності.

«Він не договорив, — подумав Богдан. — Той силует. Він не сказав, що я маю зробити. Він просто зник.»

Богдан озирнувся. Навколо не було нікого, лише руїни, тріщини та вітер, що гнав сірий пил крізь зруйновані стіни.

І тоді він помітив: Аріеля немає.

Хранитель, який був поруч із ним ще мить тому, просто зник. Богдан обернувся на всі боки, але ніде не було жодного сліду його присутності.

— Аріель? — тихо покликав він. — Аріель!

Тиша. Лише вітер розносив пил крізь зруйнований світ.

Богдан застиг. Він не знав, де опинився. Чи це взагалі те місце, де має бути Загублена Бібліотека? Чи портал закинув їх у зовсім інший бік? А може, Аріель просто пішов уперед і чекає на нього десь там?

Але щось у глибині його єства підказувало: Аріель не пішов. Він зник. І тепер Богдан самотній. Знову.

Він заплющив очі, намагаючись заспокоїти дихання. І тоді відчув це.

Дивне, ледь помітне тепло, що пульсувало десь попереду, у глибині цього зруйнованого світу. Воно було слабким, майже невловимим, але кликало його. Він уже відчував щось схоже, у першу мить у цьому світі: джерельне тепло посеред космічного холоду.

«Я маю йти туди», — подумав Богдан.

Він не знав, чому. Він не знав, що чекає на нього попереду. Але його тіло вже почало рухатися: ноги самі повели його вперед, крізь руїни, крізь пил, крізь тріщини, що розкривалися в безодню.

Він ішов туди, куди вело його відчуття. Туди, де пульсувало те дивне тепло. Туди, де, можливо, чекали відповіді.

Він не знав, чи це пастка. Він не знав, чи це шлях до Бібліотеки. Але в одному був певний: стояти на місці не можна.

І він пішов.