Глава 26. Брама до Алхімічної Вежі

Вони йшли мовчки. Богдан усе ще подумки повертався до слів Аріеля: «Тоді я б даремно віддав за тебе двісті Осколків». Хранитель, здавалося, не звертав на це уваги, але Богдан знав: той бачив усе.

— Ти сказав, що тобі треба було побачити, чи я витримаю, — порушив він тишу. — І що ти побачив?

— Що витримаєш, — відповів Аріель. — Це я знав і раніше. — Він ледь помітно посміхнувся. — Але я побачив і інше. Ти міг ударити у відповідь і не вдарив.

Богдан нічого не відповів.

— Це не слабкість, — додав Аріель. — Це звичка: стояти й чекати, поки з тобою щось зроблять. За сто дев'ять років вона могла вкоренитися. Її треба зламати.

Богдан замислився. Аріель мав рацію. Він справді не постраждав, але відчуття безсилля залишилося.

— Я маю навчитися використовувати свою силу, — сказав він. — Не просто захищатися, а діяти.

— І ти навчишся, — відповів Аріель. — Але спочатку ми маємо дістатися до порталу.

Вони вийшли з житлового району й опинилися перед величезною площею. У центрі височіла Алхімічна Вежа: монументальна споруда з темного каменю та металу, що сягала в небо на сотні метрів. Її стіни були вкриті світними рунами, які пульсували в такт невидимому ритму.

Навколо вежі кипіло життя. Істоти різних рас поспішали у своїх справах, охоронці в металевих обладунках патрулювали периметр. Богдан помітив, що вхід до вежі охороняли двоє вартових: високих, мовчазних гібридів із механічними руками.

— Як ми потрапимо всередину? — запитав Богдан.

— Як я й казав, — відповів Аріель. — Ми обміняємо фрагмент пам'яті на доступ до порталу.

Він підійшов до вартових і тихо промовив кілька слів. Один із них кивнув і відчинив важкі металеві двері.

— Тримайся поруч, — сказав Аріель, ступаючи всередину.

Вежа зсередини була ще вражаючою. Високі стелі прикрашали кристали, що випромінювали м'яке блакитне світло. Стіни вкривали стародавні написи та схеми. У повітрі пахло озоном і магією.

Вони піднялися ліфтом на один із верхніх поверхів, де на них чекала алхімік: стара істота зі срібною шкірою та очима, що світилися золотим світлом. Вона була вбрана в довгий плащ, розшитий рунами, і відповідала тут за портал.

— Аріелю, — промовила вона голосом, що нагадував шелест старого паперу. — Я знала, що ти прийдеш.

— Ти знаєш, навіщо я тут, — відповів Хранитель.

Алхімік кивнула й подивилася на Богдана. Її погляд був пронизливим, і здавалося, що вона бачить його наскрізь.

— Той, Хто Пройшов Крізь Розпад, — тихо сказала вона. — Я відчуваю це. Ти приніс його до мене.

Рука Богдана ковзнула до пояса, де під накидкою лежала «Іскра». Аріель, не обертаючись, ледь помітно похитав головою.

— Вона не з тих, хто продає, — сказав він.

— Я не продаю того, що знаю, Хранителю, — відповіла алхімік. — Але знаю я багато.

— Я приніс те, що ти шукаєш, — сказав Аріель і підніс прозорий кристал із золотим вогником усередині.

Очі алхіміка спалахнули.

— Це... фрагмент пам'яті Загубленої Бібліотеки, — прошепотіла вона. — Ти віддаси його мені?

— Якщо ти відкриєш нам портал.

Алхімік завагалася на мить, але потім кивнула.

Аріель затримав кристал у пальцях на мить довше, ніж було потрібно, і лише тоді віддав. Богдан помітив це. Він пригадав сірий плащ, стару книгу в руках і слова: «Він прийде». Тепер це пам'ятав лише він.

— Добре, — сказала алхімік. — Ідіть за мною.

Вона провела їх у глиб вежі, де в просторому залі стояв стародавній портал: масивна арка з темного металу, вкрита рунами. У центрі арки мерехтіло сріблясте сяйво.

— Портали налаштовані на конкретні уламки, — пояснила алхімік. — Цей веде до сектора, де знаходиться Загублена Бібліотека. Але попереджаю: там небезпечно. Енергія Розпаду там сильніша, ніж деінде.

— Ми знаємо, — відповів Аріель.

— Тоді йдіть.

Богдан підійшов до порталу. Сріблясте сяйво відбивалося в його сірих очах. Він зробив глибокий вдих.

— Готовий? — запитав Аріель.

— Готовий, — відповів Богдан.

Вони ступили в сяйво, і світ навколо них зник.