Глава 23. Перший крок до Бібліотеки

Ніч у нижніх ярусах Агломерату закінчилася так само непомітно, як і почалася: просто ліхтарі за вікном змінили фіолетове світло на тьмяно-жовте. Богдан так і не заплющив очей. Коли двері відчинилися й Аріель увійшов до кімнати, він уже стояв біля вікна.

— Отже, що далі нам робити? — запитав Богдан, повертаючись до Аріеля.

Хранитель сів нерухомо, його фіолетові очі дивилися в простір, наче він уже прораховував маршрут. На мить у кімнаті повисла тиша, лише лампа ледь помітно гуділа.

— Ми вирушаємо до Загубленої Бібліотеки, — сказав Аріель. — Але шлях туди непростий. Бібліотека розташована не в Агломераті, а на одному з уламків Нексусу, який не приєднався до жодної фракції. Він дрейфує в Порожнечі, і дістатися до нього можна лише через спеціальні портали.

— Портали? — перепитав Богдан.

— Так. Колись їх створили Древні, щоб подорожувати між уламками. Більшість із них зруйнували під час війни, але деякі вціліли. Один із таких порталів є в Агломераті, у нижніх ярусах. Його контролюють Алхіміки.

— І вони просто дозволять нам ним скористатися?

Аріель усміхнувся: холодно, без радості.

— Ні. Але в мене є дещо, що їх зацікавить.

Він підніс руку, і на його долоні з'явився невеликий предмет: прозорий кристал, усередині якого пульсував золотий вогник.

Богдан упізнав його одразу.

— Це той самий, що показав мені видіння.

— Так. Це фрагмент пам'яті Бібліотеки. Для Алхіміків він безцінний. Вони віддадуть доступ до порталу в обмін на нього.

Богдан нахмурився.

— Ти готовий віддати частину себе заради того, щоб я потрапив до Бібліотеки?

— Я готовий зробити все, щоб ти туди потрапив, — твердо відповів Аріель. — Те, що було в ньому, ти вже бачив. Тепер ти пам'ятаєш це за нас обох. Бо якщо ти не дістанешся Бібліотеки, Нексус зникне назавжди.

Богдан подивився на нього довгим, проникливим поглядом. Він ще не повністю довіряв Аріелю, але розумів, що вибору в нього немає.

— Добре, — сказав він. — Ми йдемо до порталу.

Аріель кивнув і підвівся.

— Але перед цим нам потрібно дещо зробити. Твоя зовнішність надто помітна. Сіре волосся, шрами, татуювання... У нижніх ярусах Агломерату це привертає зайву увагу.

— Що ти пропонуєш?

— Накидка, — відповів Аріель. — Тобі потрібен одяг, який не виділятиме тебе з натовпу, і капюшон, щоб приховати обличчя. До того ж, — додав він, окинувши поглядом Богдана з голови до ніг, — тобі потрібно поміняти весь одяг. Бо те, що на тобі зараз, — не одяг, а просто мішки. У такому вигляді ти привернеш увагу навіть більше, ніж без нього.

Богдан глянув на своє вбрання. Аріель мав рацію: брудні, діряві мішковини, які йому дали на кораблі, виглядали так, ніби він щойно виліз зі сміттєвого контейнера.

— Добре, — кивнув він. — Де ми це візьмемо?

— У мене є знайомий крамар у нижніх ярусах. Він не задає зайвих питань і торгує тим, що не можна знайти на офіційних ринках.

— Ти йому довіряєш?

— Довіряю? — Аріель знову усміхнувся. — Я знаю його таємницю. Це краще, ніж довіра.

Богдан замислився на мить, але потім просто кивнув. Він звик до того, що в цьому світі все тримається на таємницях.

— Ходімо, — сказав він, підводячись.

Вони вийшли з готелю «Полинь». Аріель насунув капюшон, і прозоре обличчя зникло в тіні. Знову хаотичний вир нижніх ярусів Агломерату підхопив їх.

Повітря було важким від запахів металу, озону та дешевих наркотиків. Скрізь юрмилися істоти різних рас: хтось поспішав у справах, хтось спав просто на вулиці, хтось торгував усім, що можна було продати. У тінях виднілися підозрілі постаті, які стежили за перехожими з-під капюшонів.

Богдан ішов слідом за Аріелем, намагаючись не привертати уваги. Він помітив, що Хранитель рухається по-особливому: його кроки були безшумними, а тіло здавалося майже невагомим. Це було не просто обережністю, це було частиною його сутності.

Вони звернули в один із бічних провулків, де світло майже не проникало. Наприкінці виднілася невелика крамниця з вивіскою, на якій було зображено старий ключ.

Аріель постукав у двері три рази: два коротких, один довгий. Через кілька секунд двері відчинилися, і на порозі з'явилася постать.

Це був старий твариноподібний із лисячою мордою, посіченим шрамами обличчям і обірваним вухом. Руда шерсть на ньому посивіла, а жовті очі дивилися насторожено. Він пильно подивився на Аріеля, потім на Богдана і ледь помітно кивнув.

— Заходьте, — сказав він хрипким голосом. — Швидко.

Вони зайшли всередину. Крамниця була завалена всіляким мотлохом: старі артефакти, деталі механізмів, шматки тканини, незрозумілі пристрої. У кутку стояв манекен із металевою рукою, яка ледь помітно світилася.

— Мені потрібен одяг для нього, — сказав Аріель, вказуючи на Богдана. — Повністю. І накидка з капюшоном, щоб приховати обличчя.

Лис уважно оглянув Богдана з голови до ніг.

— Хлопець виглядає так, ніби щойно виліз із самої Порожнечі, — сказав він. — Таке не приховують простою тканиною. Але в мене є дещо.

Він підійшов до полиці й дістав звідти темно-сірий комплект одягу: штани, сорочку та легку куртку з незвичної, але міцної тканини. Поруч лежала накидка з глибоким капюшоном. Матеріал був густим, майже металевим на дотик, але м'яким і зручним.

— Це одяг із ниток, які виткали з тіней, — пояснив крамар. — Він поглинає світло й робить носія майже невидимим у напівтемряві. Також він захищає від слабких магічних атак. А накидка приховає твоє обличчя та волосся.

Богдан узяв одяг і швидко переодягнувся за невеликою ширмою в кутку. Новий одяг сидів ідеально, наче був зшитий спеціально для нього. Тканина була легкою, але щільною й не сковувала рухів. Накидка з капюшоном приховувала його обличчя, залишаючи лише легкий відблиск сірих очей у тіні.

Він вийшов з-за ширми, і Аріель схвально кивнув.

— Тепер ти виглядаєш як місцевий. Ніхто не зверне на тебе уваги.

— Скільки? — запитав Аріель.

— П'ять Етерних Осколків, — сказав лис. — І ще один маленький секрет.