Глава 22. Етерні Осколки та Віддзеркалення

Аріель уже підвівся до дверей, коли Богдан зупинив його. Одне питання він відкладав усю розмову.

— Зачекай. На аукціоні, коли мене продавали, вони називали якісь ціни. Етерні Осколки. Це валюта?

Аріель кивнув, наче чекав цього питання.

— Основна валюта Серединного Виміру. Але не просто гроші: це залишки енергії Серця Нексусу, що кристалізувалися після Розпаду. Кожен осколок містить частину давньої сили.

— І вони мають цінність?

— Величезну. Ними живлять магічні артефакти, творять зброю, ставлять алхімічні досліди. Деякі фракції заправляють ними кораблі. Але головне: це мірило влади. Чим більше в тебе Осколків, тим більше ти можеш собі дозволити в Агломераті.

— І скільки я коштував? — холодно спитав Богдан.

— Двісті Осколків. Непогано для раба. Але для Того, Хто Пройшов Крізь Розпад, це смішно мало.

Богдан нічого не відповів. Він лише зафіксував цифру.

— А ти? — спитав він, переводячи погляд на Хранителя. — Хто ти насправді? «Останній Хранитель» — це лише титул. Розкажи про себе.

Аріель на мить замовк, зважуючи, скільки правди розкрити.

— Мене створили, як і Етеріаліса, але не з Потоків. З пам'яті. Я відбиток знань, які зберігала Бібліотека. Коли вона загинула, я вижив, бо став її частиною. Я не можу померти, поки існує хоч один артефакт, який я зберігаю. Але в мене немає минулого, як у тебе. Я пам'ятаю лише те, що було записано.

— Ти самотній?

— Так, — тихо відповів Аріель. — Дуже.

Богдан не знайшов, що відповісти. Це слово він знав краще за будь-яке інше.

Він підвівся з ліжка.

— Тут є де вмитися?

Аріель показав на невеликі двері в кутку кімнати.

Це була крихітна кімнатка з металевим умивальником і затемненим склом на стіні. Богдан підійшов, сподіваючись побачити своє відображення, і завмер.

Перед ним стояв не той хлопець, якого він пам'ятав. На вигляд вісімнадцять, але риси суворіші, майже різкі: видовжений овал, чіткі вилиці й підборіддя, зімкнені вуста, на підборідді й верхній губі нерівна щетина, що з'явилася за довгі роки без гоління. Погляд прямий, пронизливий і байдужий, наче він бачив забагато, щоб дивуватися.

Волосся, колись темне, стало попелясто-білим, майже сріблястим: коротке, густе, розпатлане, ніби він щойно прокинувся. Століття болю й Енергії Розпаду забрали з нього природний колір. Очі набули глибокого сіро-синього відтінку, в них читалися втома й сталева рішучість. Брови потемніли до попелястого, під колір волосся.

Він провів пальцями по обличчю. Шкіра стала твердішою, наче загартованою. Ім'я, яке втратило вагу, і обличчя, яке він не впізнавав. Двічі чужий самому собі.

— Непогано, — тихо сказав він своєму відображенню. — Принаймні тепер я не схожий на недотепу. Хто побачить такого, двічі подумає, перш ніж обманювати.

Він ще кілька секунд дивився на себе, запам'ятовуючи нове обличчя. Потім вийшов і сів на ліжко.

— Аріелю, ще одне. Чому я не відчуваю голоду? Спраги? Не пам'ятаю, коли востаннє їв або пив. Навіть потреби в туалеті не відчуваю. Що зі мною?

Аріель уважно подивився на нього.

— Це наслідок Енергії Розпаду. Твоє тіло змінилося на фундаментальному рівні й більше не працює, як тіло звичайної людини. Їжа, вода, сон тобі потрібні не так, як іншим.

— Але як я тоді виживаю?

— Тепер ти живишся енергією Потоків. Поглинаєш її з навколишнього середовища, як рослина світло. Це не робить тебе безсмертним, але звичайні потреби над тобою вже не владні.

Богдан замислився. Це пояснювало, чому він не відчував голоду, чому став таким сильним, чому витримував те, що знищило б будь-кого.

— Отже, я вже не людина, — тихо сказав він.

— Людина, — твердо відповів Аріель. — Але більше, ніж просто людина. Твоя сутність змінилася, а душа лишилася тією самою. Не забувай цього.

Богдан кивнув, але тінь сумніву залишилася в його очах.

Він не знав, чи справді ще людина. Але в одному був певний: не зупиниться, доки не дізнається правди.