Глава 20. Той, хто чекає в тіні

Богдан сидів на краю ліжка вже кілька годин. Фіолетове світло лампи пульсувало в такт його диханню й відкидало на стіни довгі химерні тіні. Він не спав: тіло більше не потребувало сну так, як колись. Сто дев'ять років в Енергії Розпаду переплавили не лише м'язи й кістки, а й самі основи його існування.

Він слухав.

Готель «Полинь» жив своїм життям: десь унизу хтось сперечався, гримів посудом, лаявся незрозумілою мовою. За стінами скрипіли кроки, іноді долинали приглушені крики. Світ, повний звуків, запахів, руху. Після століття тиші Порожнечі це було майже нестерпно.

Але Богдан терпів. Він чекав.

Коли за дверима пролунав легкий, майже нечутний стукіт, він уже знав, хто там.

— Входь, — тихо сказав він.

Двері відчинилися без звуку. Аріель ступив до кімнати, і на мить за його спиною майнув темний коридор, а потім двері самі зачинилися.

Хранитель виглядав як і раніше: прозора шкіра, золоті прожилки, фіолетові очі. Але Богдан помітив дещо нове. На плащі біля самого плеча виднілася тонка тріщина, наче хтось ударив чимось гострим, але не зміг пробити захисну тканину.

— Ти був у бою, — констатував Богдан.

Аріель злегка нахилив голову.

— Кілька цікавих особистостей вирішили, що можуть простежити за мною. Я їх переконав у протилежному.

— Вони мертві?

— Ні. Але вони більше ніколи не згадають, що бачили мене сьогодні. Так було гуманніше.

Богдан кивнув. Це його не хвилювало. Але одне питання він не міг відкласти.

— Ти заплатив двісті Осколків, — сказав він. — Міг просто викрасти мене. Чому купив?

— Бо купленого раба ніхто не шукає, — відповів Аріель. — Він просто чиясь власність. А втікача шукають усі. Я хотів, щоб тебе не шукали.

Це була розумна відповідь. Богдан запам'ятав її, але нічого не сказав.

— Ти сказав, що я ключ до відродження Нексусу. Поясни.

Аріель сів на стілець навпроти ліжка. Його рухи були плавними й невагомими, ніби він не сидів, а ширяв над поверхнею.

— Нексус не зник повністю, — почав він. — Він розколовся, розсипався, але його сутність, Серце, Закони й Потоки, залишилася. Розпорошена, захована, розграбована. Але вона існує.

— І я маю це зібрати? — холодно спитав Богдан. — Відновити цілий світ, про який майже нічого не пам'ятаю?

Аріель довго дивився на нього. У фіолетових очах відбивалося світло лампи, створюючи ілюзію бездонної прірви.

— Не збирати, — тихо сказав він. — Згадати. Ти вже проходив цей шлях, Богдане. Пройшов Розпад, об'єднав кристали, зустрів Етеріаліса й допоміг йому. Це не новий шлях, а продовження старого.

Богдан нахмурився.

— Я не пам'ятаю. Тільки уривки. Калюжу крові. Привидів. Етеріаліса. Вежу. І біль. Сто дев'ять років болю.

— Це нормально, — сказав Аріель. — Енергія Розпаду стирає спогади, особливо пов'язані з емоціями. Але вони не зникли, а лише заховані глибоко. Я можу допомогти їх повернути.

— Як?

Аріель простягнув руку. На долоні лежав крихітний кристал завбільшки з ніготь, прозорий, із ледь помітним золотистим сяйвом усередині. Від нього йшла дивна заспокійлива енергія.

— Це фрагмент пам'яті. Не твоєї, моєї. Я хочу показати, з чого почалося моє очікування. Можливо, це допоможе тобі згадати.

Богдан завагався. Аріелю він не довіряв повністю, як і нікому. Але в кристалі не було зла, лише правда.

— Добре.

Аріель підніс кристал до його чола.

І світ навколо зник.

---

Богдан стояв посеред руїн. Це були руїни Нексусу, але такими він їх ніколи не бачив: ще не вкриті сірим пилом, зі слідами останніх вогнів на уламках. Над головою нависало чорне, порожнє небо, а під ногами хрустіла мертва земля.

Перед ним стояла висока, тонка постать у сірому плащі, з книгою в руках, старою, пожовклою, у темній обкладинці.

Богдан хотів заговорити, але звуку не було. Тут він був лише глядачем.

Він упізнав постать. Це був Аріель, молодший, без золотих прожилок на обличчі.

— Він прийде, — промовив Аріель із видіння. — З Порожнечі, крізь біль і крізь час. Він не зупиниться, навіть коли все буде втрачено. Але ще не скоро. Спершу світ має згаснути.

Аріель підняв голову й подивився прямо на Богдана, крізь простір і час, крізь саму реальність.

— І коли він згадає, він зможе почати заново.

Видіння згасло.

Богдан знову сидів у кімнаті готелю «Полинь». Аріель стояв перед ним із кристалом у руці й ледь помітно посміхався.

— Ти бачив, — сказав він. — Це був я. П'ятсот років тому. Я чекав на тебе. Я знав, що ти прийдеш.

Богдан мовчав. Серце билося рівно, але всередині щось змінилося. Він не міг цього пояснити, але відчував: цей момент важливий. Можливо, найважливіший у його новому житті.

— Що далі? — тихо спитав він.

— Тепер ти готовий дізнатися правду, — відповів Аріель. — Про тебе. Про Нексус. Про те, чому ти тут опинився.

Він зробив паузу.

— І про те, як повернутися додому.

Слово «додому» прозвучало дивно, майже боляче. Він не пам'ятав свого дому, але десь у глибині знав, що той існує.

— Розповідай, — сказав Богдан.