Глава 19. Ім'я, яке не можна вимовляти

Аріель швидко повів Богдана вузькими темними коридорами Торгового Долу. Хранитель рухався безшумно, майже не торкаючись підлоги, і Богдан ледь встигав за ним. Не зупиняючись, Аріель торкнувся кайданів на його зап'ястях. Силові руни згасли, важкі скоби розімкнулися. Богдан упіймав їх, щоб не брязнули, і жбурнув на підлогу. Кайдани з глухим стуком упали в пил.

Вони минули кілька охоронних постів, але вартові навіть не підняли голів, наче Аріель був для них порожнім місцем.

«Довіряти йому? — думав Богдан. — Ні. Але йти більше нікуди, а він єдиний, хто вимовив моє ім'я так, ніби воно щось означає».

— Куди ми йдемо? — тихо спитав він.

— До виходу. Нам треба залишити цей рівень, поки вони не зрозуміли, що сталося.

— Хто «вони»?

Аріель не відповів. Він лише прискорив крок.

Вони майже дісталися вихідного шлюзу, коли з бічного проходу вивели наступного лота: однорукого старця. Його вели під конвоєм до арени, але він раптом став як укопаний і втупився в Аріеля.

— Ти! — вигукнув старець.

Голос луною пролунав у коридорі, та ніхто з наглядачів і перехожих навіть не здригнувся. Усі довкола рухалися далі, мов застигли у власних справах і нічого не чули. Лише Богдан, Аріель і старець існували в цю мить.

Аріель опинився за спиною старця, і Богдан навіть не помітив, як саме. Одна мить, і Хранитель уже стояв позаду, нахилившись до його вуха.

Він щось прошепотів.

Старець зблід. Обличчя, і без того порите зморшками, стало попелясто-сірим. Він розкрив рота, але не зміг видати ані звуку, а єдине око розширилося від жаху.

Богдан напружився. Древня Кров загострила його слух до неймовірної межі, тож він розчув усе. Аріель сказав лише одне:

— Вона в того, кого ти ненавидиш найбільше.

Богдан нахмурився. «Вона»? Артефакт? Істота? Чи щось, що має значення лише для цього однорукого?

Аріель уже повернувся до нього, залишивши старця стояти з роззявленим ротом і тремтячими руками. Наглядачі, нічого не помітивши, смикнули ланцюг і повели його далі.

— Ходімо, — кинув Аріель.

Вони вийшли назовні.

Нижній ярус Агломерату розкинувся перед ними: хаотичне нагромадження вулиць, мостів, базарів і житлових блоків. Повітря було важке від смороду паленого металу, озону й дешевого пального. Скрізь юрмилися істоти різних рас, і ніхто не звертав уваги на двох чужинців: одного в лахмітті, іншого в чорному плащі.

Аріель різко зупинився біля вузького провулка. Він показав рукою вглиб, де в напівтемряві тьмяно світився знак: риба, що злітає вгору.

— Це готель «Полинь», — сказав він. — Назви моє ім'я, і тобі дадуть кімнату. Чекай мене там. Я ненадовго відійду.

Богдан завагався. Він давно вже відчував, що від самого аукціону за ними йдуть двадцять одна істота. Вони трималися в тіні, змінюючи позиції, але не зникали зовсім. Стежили майстерно, хоч і не бездоганно.

— Ти позбудешся їх? — спитав він. — Як?

Аріель не відповів. Він просто зник.

Мить, і Хранителя не стало. Богдан залишився в провулку, прислухаючись. Жодних кроків, жодної аури. Аріель розчинився в повітрі.

Зате з тіней долинув тихий шепіт і кілька уривчастих звуків, що обірвалися майже одразу. Богдан не став чекати, що буде далі. Він повернувся й рушив углиб провулка, до вивіски з рибою.

Це була невелика, але охайна будівля з темного каменю. Риба на вивісці вигиналася в повітрі, наче виринала з невидимого океану.

Усередині в приймальні було порожньо. Лише за стійкою сидів старий ящір з лускатою шкірою.

— Аріель, — коротко сказав Богдан.

Ящір здригнувся, ніби почув не ім'я, а постріл. Він хутко глянув на двері, потім на Богдана, і вертикальні зіниці звузилися.

— Тихіше, — прошепотів він. — Тут це ім'я не вимовляють уголос.

Він простягнув ключ: важкий, темний, із вигравіруваним знаком закритого ока.

— Четвертий поверх. Кімната сімнадцять.

Богдан узяв ключ і піднявся сходами. Кімната була маленька, але чиста: ліжко, стіл, стара лампа, що слабо світилася фіолетовим.

Він сів на край ліжка й заплющив очі.

Він чекав.