Глава 19. Ім'я, яке не можна вимовляти

Аріель швидко повів Богдана вузькими, темними коридорами Торгового Долу. Хранитель рухався безшумно, майже не торкаючись підлоги, і Богдан ледь встигав за ним. Вони минули кілька охоронних постів, але вартові навіть не підняли голів — ніби Аріель був для них порожнім місцем.

— Куди ми йдемо? — тихо запитав Богдан.

— До виходу, — коротко відповів Аріель. — Нам потрібно покинути цей рівень, перш ніж вони зрозуміють, що сталося.

— Хто «вони»?

Аріель не відповів. Він лише прискорив крок.

Вони майже дісталися до вихідного шлюзу, коли з бічного проходу вивели наступного лота — старця з одною рукою. Його вели під конвоєм до арени, але він раптом завмер і витріщився на Аріеля.

— Ти! — вигукнув старець.

Його голос пролунав у тиші коридору, але ніхто з наглядачів і перехожих навіть не здригнувся. Вони продовжували рухатися, ніби застиглі у своїх справах, не чуючи нічого довкола. Лише Богдан, Аріель і старець існували в цій миті.

Аріель миттєво опинився за спиною старця. Богдан навіть не помітив, як він це зробив — одна мить, і Хранитель уже стояв позаду, нахилившись до вуха старця.

Він щось прошепотів.

Старець зблід. Його обличчя, і без того вкрите зморшками, стало сірим, наче попіл. Він відкрив рота, ніби хотів щось сказати, але не зміг видати жодного звуку. Його єдине око розширилося від жаху.

Богдан насторожився. Він чув усе — Древня Кров загострила його слух до неймовірної межі. Аріель сказав старцю лише одне:

— Вона в того, кого ти більше за всіх ненавидиш.

Аріель не сказав нічого надзвичайного. Просто назвав те, що старець шукав усе своє життя.

Богдан нахмурився. «Вона»? Що це могло бути? Артефакт? Істота? Чи щось, що має значення лише для цього однорукого старого?

Аріель уже повернувся до Богдана, залишивши старця стояти з роззявленим ротом і тремтячими руками. Наглядачі, не помічаючи нічого, смикнули старця за ланцюг і повели далі.

— Ходімо, — кинув Аріель.

Вони вийшли назовні.

Перед ними розкинувся нижній ярус Агломерату — хаотичне нагромадження вулиць, мостів, базарів і житлових блоків. Повітря було важким від смороду паленого металу, магічного озону та дешевого пального. Скрізь юрмилися істоти різних рас, і ніхто не звертав уваги на двох чоловіків у темному одязі.

Аріель різко зупинився біля невеликого провулка. Він показав рукою вглиб, де в напівтемряві виднівся тьмяний світловий знак із зображенням риби, що злітала вгору.

— Оглянься тут, — сказав він. — Іди в готель «Полинь». Назви моє ім'я — тобі дадуть кімнату. Чекай мене там. Я ненадовго відійду.

Богдан засумнівався. Він уже давно помітив і відчував — майже двадцять одну істоту, які весь час слідували за ними від самого аукціону. Вони трималися в тіні, змінюючи позиції, але не зникаючи повністю. Їхній нагляд був майстерним, але не ідеальним.

— Ти звільнишся від них? — спитав Богдан. — Як?

Аріель не відповів. Він просто зник.

Одна мить — і Хранителя не було. Богдан залишився стояти в провулку, прислухаючись до тиші. Він не чув кроків Аріеля, не відчував його аури — ніби той розчинився в повітрі.

Але він почув інше — тихий, ледь помітний шепіт, що долинав з тіней, і миттєві звуки, що обірвалися майже одразу.

Богдан не став чекати. Він розвернувся й пішов углиб провулка, знайшовши вивіску з рибою. Запитавши дорогу в місцевих торговців, він швидко опинився біля готелю «Полинь».

Це була невелика, але охайна будівля з темного каменю, на вивісці якої риба вигиналася в повітрі, ніби виринаючи з невидимого океану.

Богдан увійшов усередину. Приймальня була порожньою, лише одна істота — схожа на старого ящера з лускатою шкірою — сиділа за стійкою.

— Аріель, — коротко сказав Богдан.

Ящер підняв голову, примружив свої вертикальні зіниці й кивнув. Він простягнув ключ — важкий, темний, із вигравіруваним знаком закритого ока.

— Четвертий поверх. Кімната сімнадцять, — прошепотів він.

Богдан узяв ключ і піднявся сходами. Кімната виявилася маленькою, але чистою. Ліжко, стіл, стара лампа, що слабо світилася фіолетовим світлом.

Він сів на край ліжка й заплющив очі.

Він чекав.