Глава 18. Той, хто побачив мітку

— П'ЯТДЕСЯТ ЕТЕРНИХ ОСКОЛКІВ! — гримів голос аукціоніста. — ХТО ДАСТЬ БІЛЬШЕ?!

На трибунах почулося пожвавлення. Якийсь товстошкірий алхімік у респіраторі підняв руку:

— Шістдесят!

— Сімдесят! — озвався інший, з металевим протезом замість щелепи.

— Вісімдесят! — кинула фігура в балахоні, від якої віяло холодом.

Богдан стояв нерухомо, опустивши голову. Він чув, як його ціна зростає, як покупці обговорюють його тіло, наче шматок м'яса на ринку. Його обличчя залишалося кам'яним, але всередині прокидалося щось темне й холодне.

«Сто дев'ять років болю, — подумав він. — Сто дев'ять років, щоб опинитися тут. На продаж. Як річ».

— Сто двадцять! — вигукнув хтось із верхніх рядів.

— Сто п'ятдесят! — відповів алхімік.

Аукціоніст підняв молот:

— Сто п'ятдесят Етерних Осколків — раз! Два!

І тут сталося щось непередбачуване.

З верхнього ярусу, з тіньового сектора, де сиділи мовчазні фігури в чорних балахонах, пролунав тихий, але пронизливий голос:

— Двісті.

Зала затихла. Усі голови повернулися вгору.

Там, у напівтемряві, сиділа постать, закутана в чорний плащ із глибоким капюшоном. Обличчя не було видно — лише легке сяйво з-під капюшона, ніби там горіла маленька зірка. Від незнайомця не виходило жодної аури, жодного запаху, жодного звуку — ніби це була не жива істота, а просто порожнеча, що прийняла людську форму.

Аукціоніст завагався вперше за вечір.

— Д-двісті Етерних Осколків... Хто дасть більше?

Мовчання.

— Двісті — раз! Двісті — два! Двісті — три! ПРОДАНО!

Молот ударив об ковадло. Богдана смикнули за ланцюг і повели з арени геть, у бічний коридор.

— Стояти, — пролунав той самий тихий голос.

Наглядачі завмерли. З тіней виступила постать у чорному плащі. Вона рухалася безшумно, майже не торкаючись підлоги, ніби ширяла над нею. Наглядачі інстинктивно відступили, звільняючи прохід.

Незнайомець зупинився перед Богданом. Капюшон був опущений так низько, що видно було лише підборіддя — бліде, майже прозоре, з тонкою золотавою лінією, що пульсувала в такт диханню.

— Залиште нас, — мовив голос. Тихий, беземоційний, але такий, що не допускав заперечень.

Наглядачі перезирнулися, але сперечатися не стали. Вони відійшли на кілька кроків, залишивши Богдана й таємничого покупця самими.

— Ти не такий, як інші, — сказав незнайомець. — Я відчуваю це.

Богдан мовчав. Він не знав, що відповісти — і чи варто взагалі відповідати.

Незнайомець зробив крок ближче. Його рука, тонка й бліда, простягнулася до Богдана. Пальці ледь торкнулися його лівого передпліччя — того місця, де під шкірою ховалася мітка Творця.

І в ту ж мить мітка спалахнула.

Яскраве, білосніжне сяйво прорвалося крізь тканину сорочки, осяявши весь коридор сліпучим світлом. Незнайомець різко відсахнувся, ніби його вдарило струмом. Його рука затремтіла.

— Так ось воно... — прошепотів він. У його голосі вперше з'явилася емоція — змішаний подив і благоговіння. — Я думав, це лише легенди... але вона справжня. Мітка Творця.

Богдан різко відступив на крок, притискаючи руку до грудей. Він не знав, що цей незнайомець зробив, але мітка ніколи раніше не реагувала так бурхливо.

— Хто ти? — холодно запитав він.

Незнайомець повільно підніс руку до капюшона й відкинув його назад.

Перед Богданом постало обличчя, яке важко було назвати людським. Воно було ідеально симетричним, але зробленим ніби зі скла — прозорим, із золотистими прожилками, що пульсували під «шкірою». Очі незнайомця світилися глибоким фіолетовим світлом, а на лобі виднівся вигравіруваний знак — закрите око з крилами.

Той самий знак, що й на мітці Богдана.

— Мене звуть Аріель, — мовив незнайомець. — Я — Останній Хранитель Загубленої Бібліотеки. І я шукав тебе дуже довго, Богдане.

Богдан застиг. Він чув своє ім'я від старця в камері, але зараз воно прозвучало інакше — ніби незнайомець знав його не з випадкової розмови, а з чогось набагато глибшого. Це ім'я виривалося з уст Аріеля з такою впевненістю, ніби він повторював його століттями.

— Звідки ти знаєш моє ім'я? — тихо запитав він. — Я назвав його лише одному старцеві на кораблі, і ви не могли чути нашої розмови.

Аріель усміхнувся. Його посмішка була м'якою, майже сумною.

— Тому що пророцтво, яке залишив Мовознавець, говорить про тебе. І я чекав цієї зустрічі століттями. Я знаю твоє ім'я не тому, що підслухав. Я знаю його тому, що воно викарбуване в Загубленій Бібліотеці як ім'я Того, Хто Пройшов Крізь Розпад.

Він простягнув руку долонею вгору, і в повітрі над нею з'явилося мерехтливе зображення — крихітна голограма, що показувала фігуру, яка стояла на тлі згарища, з мечем у руці та сяючою міткою на передпліччі.

— Ти — Той, Хто Пройшов Крізь Розпад, — промовив Аріель. — Єдиний, хто зміг вижити в Енергії Розпаду й зберегти розум. Ти — ключ до відродження Нексусу. Але спочатку... тобі потрібно згадати, ким ти був.

Богдан мовчав. Його обличчя було непроникним, але всередині щось ворухнулося. Відчуття, яке він не відчував уже сто дев'ять років.

Надія.