Глава 18. Той, хто побачив мітку

Перша ставка пролунала ще до того, як стих відгук молота.

— Шістдесят! — Якийсь товстошкірий алхімік у респіраторі підняв руку.

— Сімдесят! — озвався інший, із металевим протезом замість щелепи.

— Вісімдесят! — кинула фігура в балахоні, від якої віяло холодом.

Богдан стояв нерухомо, опустивши голову. Він чув, як росте його ціна, як покупці обговорюють його тіло, мов шматок м'яса на ринку. Обличчя лишалося кам'яним, але всередині прокидалося щось темне й холодне.

«Сто дев'ять років болю, — подумав він. — Сто дев'ять років, щоб опинитися тут. На продаж. Як річ».

— Сто двадцять! — вигукнув хтось із верхніх рядів.

— Сто п'ятдесят! — відповів алхімік.

Аукціоніст підняв молот:

— Сто п'ятдесят Етерних Осколків — раз! Два!

І тут сталося те, чого ніхто не чекав.

З верхнього ярусу, з тіньового сектора, де сиділи мовчазні фігури в чорних балахонах, пролунав тихий, але пронизливий голос:

— Двісті.

Зала затихла. Усі голови повернулися вгору.

У напівтемряві сиділа постать, закутана в чорний плащ із глибоким капюшоном. Обличчя не було видно — лише легке сяйво під капюшоном, наче там горіла маленька зірка. Від незнайомця не йшло жодної аури, жодного запаху, жодного звуку. Це була не жива істота, а порожнеча, що прийняла людську форму.

Аукціоніст зам'явся вперше за вечір.

— Д-двісті Етерних Осколків... Хто дасть більше?

Мовчання.

— Двісті — раз! Двісті — два! Двісті — три! ПРОДАНО!

Молот ударив об ковадло. Богдана смикнули за ланцюг і повели з арени в бічний коридор.

— Стояти, — пролунав той самий тихий голос.

Наглядачі завмерли. З тіней виступила постать у чорному плащі. Вона рухалася безшумно, майже не торкаючись підлоги, і наглядачі мимоволі відступили, звільняючи прохід.

Незнайомець зупинився перед Богданом. Капюшон був насунутий так низько, що видно було лише підборіддя: бліде, майже прозоре, з тонкою золотавою лінією, що пульсувала в такт диханню.

— Залиште нас, — сказав він. Тихо, беземоційно, але так, що заперечувати не хотілося.

Наглядачі перезирнулися, але сперечатися не стали. Відійшли на кілька кроків і відвернулися: з тими, хто купує лоти в Синдикатів, краще не зустрічатися поглядом.

— Ти не такий, як інші, — мовив незнайомець. — Я відчуваю це.

Богдан мовчав. Він не знав, що відповісти і чи варто взагалі відповідати.

Незнайомець ступив ближче. Тонка бліда рука потяглася до Богдана, і пальці ледь торкнулися його лівого передпліччя: того місця, де під шкірою ховалася мітка Творця.

Мітка спалахнула.

Білосніжне сяйво прорвалося крізь тканину сорочки й залило коридор. Незнайомець різко відсахнувся, мов від удару струмом. Але вже за мить він накрив долонею Богданове передпліччя, і світло, не встигнувши дістатися до наглядачів, згасло між його пальцями. Ті навіть не обернулися.

— Так ось воно... — прошепотів він. Уперше в його голосі з'явилася емоція: подив, змішаний із благоговінням. — Я думав, це лише легенди. Але вона справжня. Мітка Творця.

Богдан різко відступив, притиснувши руку до грудей. Він не знав, що зробив цей незнайомець, але мітка ніколи ще не реагувала так бурхливо.

— Хто ти? — холодно спитав він.

Незнайомець повільно підніс руку й відкинув капюшон.

Обличчя, що відкрилося Богданові, важко було назвати людським. Воно було ідеально симетричним, але наче зробленим зі скла: прозорим, із золотими прожилками, що пульсували під «шкірою». Очі світилися глибоким фіолетовим світлом, а на лобі було вигравіровано знак: закрите око з крилами.

Той самий, що й на мітці Богдана.

— Мене звуть Аріель, — сказав незнайомець. — Я Останній Хранитель Загубленої Бібліотеки. І я шукав тебе дуже довго, Богдане.

Богдан застиг. Це ім'я він назвав лише одному старцеві в камері. А тепер воно пролунало так, як не звучало ніколи. Для самого Богдана воно давно стало порожньою етикеткою, шістьма літерами без жодного змісту. Аріель вимовив його обережно, як річ, яку берегли століттями.

— Звідки ти знаєш моє ім'я? — тихо спитав він. — Я назвав його лише одному старцеві на кораблі, а тебе там не було.

Аріель усміхнувся. Усмішка була м'якою, майже сумною.

— Тому що пророцтво, яке залишив Мовознавець, говорить про тебе. Я чекав цієї зустрічі століттями. Я знаю твоє ім'я не тому, що підслухав. Воно викарбуване в Загубленій Бібліотеці як ім'я Того, Хто Пройшов Крізь Розпад.

Він простягнув долоню вгору, і над нею виникло мерехтливе зображення: крихітна фігура на тлі згарища, з мечем у руці та сяючою міткою на передпліччі.

— Ти — Той, Хто Пройшов Крізь Розпад, — сказав Аріель. — Єдиний, хто зміг вижити в Енергії Розпаду й зберегти розум. Ти ключ до відродження Нексусу. Але спочатку тобі потрібно згадати, ким ти був.

Богдан мовчав. Обличчя лишалося непроникним, але всередині щось ворухнулося. Відчуття, якого він не знав уже сто дев'ять років.

Надія.