Глава 17. Ціна Бездушного Мотлоху

Богдан не зупинявся. Скориставшись тим, що дід вирішив заговорити, хлопець почав ставити питання за питанням — про пристрій корабля, про фракції Агломерату, про торгівлю, про те, як функціонує магія в цьому розколотому світі.

Старець спокійно відповідав, але з кожною хвилиною в його єдиному здоровому оці спалахувало все більше зацікавленості. Він досвідченим поглядом спостерігав за тим, як Богдан будує речення, які саме речі здаються йому дивними та незрозумілими.

— Ти з Нижчого Виміру, чи не так? — раптом перебив його старець, ледь звузивши повіки. — З тих глухих, застряглих у матерії світів, де люди навіть не знають про існування магії, Астралу чи Потоків... Як ти взагалі опинився в Нексусі, хлопче?

Богдан на секунду замовк. Його обличчя залишалося непроникним. Він пам'ятав усе паршиво й плутано, а головне — не збирався довіряти першому-ліпшому зустрічному в цій смердючій клітці.

Тому хлопець розповів лише в загальних рисах: про те, як прокинувся посеред Порожнечі, як зустрів істоту на ім'я Етеріаліс... Але Богдан повністю оминув згадки про палаючу мітку Творця на передпліччі, про Амулет Мов, про Меч Стихій і про те, як він власними руками об'єднав кристали Первинних Потоків у єдину зброю. Таємниця — це єдине, що залишало йому перевагу.

— А потім... — Богдан замислився, зводячи брови. — Потім була якась напівзруйнована вежа. Я оглядав її, як раптом...

Він занурився в пам'яті, але в голові була лише порожня сіра прірва. Спогади про падіння, про сто дев'ять років у багряному коконі Розпаду й біль переродження були розмиті, ніби закриті щільною завісою.

— Я не пам'ятаю, що було далі, — чесно мовив Богдан, струснувши головою. — Тільки уривки. Ніби хтось у темряві сказав: «Беремо його?», а інший відповів: «Ні. Він звичайний...» — а далі якісь шепоти, які вже не розібрати.

Старець уважно вислухав цю коротку, рвану розповідь. У його очах промайнула якась важка, глибока думка, але він лише хмикнув.

— Слухай... Я розмовляю з тобою вже бозна-скільки, а досі не знаю твоєї клички, — мовив дід, перевівши тему. — Як тебе величати?

Богдан застиг. Він дивився на старця десь секунди три, не кліпаючи.

Це питання застало його зненацька. Не тому, що він хотів приховати ім'я, а тому, що це слово... здавалося йому абсолютно чужим. За століття болю й самотності ім'я «Богдан» втратило будь-яку емоційну вагу. Воно не викликало жодних спогадів про дім, про родинний затишок чи минуле життя. Це були просто шість букв. Порожня етикетка.

Хлопець вагався — назватися вигаданим прізвиськом чи сказати правду? Але, зрештою, зрозумів, що для цього світу його справжнє ім'я все одно нічого не означає.

— Богдан, — сухо кинув він.

У цю ж мить із важким залізним скреготом засувка камери відсунулася. До ґрат підійшов один із наглядачів — огрядний гібрид із собачою мордою, чия шкіра була вкрита залисинами та виразками.

Він грубо жбурнув крізь лозини оберемок брудного ганчір'я. Воно з шарудлінням упало на закривавлену підлогу.

— Натягни на себе, чудовисько, — прохрипів наглядач, оскаливши жовті ікла. — На аукціоні не люблять повністю голий товар. Прикрий сором.

Собакомордий зареготав і поплентався далі по коридору.

Богдан підняв ганчір'я. «Одягом» це можна було назвати лише з великою натяжкою — звичайний мотлох із якихось грубих, схожих на мішковину обрізків.

Сорочка виявилася геть дірявою, з видертим рукавом та розпатланим коміром. Штани були настільки широкими й безмірними, що миттєво спали б із стегон, якби не єдине «кріплення» — брудний, перетертий мотузок, яким довелося туго обмотати талію.

Богдан без жодного виразу на обличчі вдягнув цей мотлох. Попри убогий вигляд, під дірявою тканиною ховалося тіло, здатне міцністю суперничати зі сталевими плитами обшивки корабля. Татуювання Амулета на грудях та Меча на руці надійно сховалися під тканиною.

— Ну от, — тихо мовив старець з кутка, роздивляючись Богдана в цьому ганчір'ї. — Тепер ти виглядаєш як справжній раб з Агломерату. Головне — не забудь грати цю роль до кінця... поки не прийде час.

Корабель здригнувся. Гул силових установок змінився важким, затихаючим свистом — «Хижак» скидав швидкість, стикуючись із чимось гігантським.

За кілька хвилин залізні двері камери з гуркотом розчинилися. До приміщення ввірвалося четверо озброєних наглядачів. Вони не церемонилися: важезні металеві кайдани, заковані в застарілі силові руни, важко лягли на зап'ястя Богдана та старого.

— Рухайтеся, м'ясо! — проричав собакомордий, штовхаючи Богдана в спину випромінюючим електрику кийком.

Кийок розрядився об сорочку хлопця зі снопом синіх іскор, але Богдан навіть не здригнувся. Його шкіра, загартована століттям Енергії Розпаду, просто поглинула цей удар, мов легкий подих вітру. Наглядач лише здивовано моргнув, але поспішив випхати бранців на рампу.

Коли Богдан ступив на зовнішній трап, перед його очима відкрився Агломерат «Прайм-Ковчег».

Це видовище заворожувало й жахало одночасно. Велетенський штучний мегаполіс розміром із добрий десяток материків був зібраний із тисяч зварених, закованих у магічні ланцюги та зафіксованих антигравітаційними чарами уламків Нексусу. Знизу зяяла чорнота космосу, а вгорі височіли штучні вежі Алхіміків, димові труби Ковалів та кришталеві шпилі Нових Древніх. Мільйони сяючих вогнів, ширяючі баржі, сморід виплавленого металу, магічний озон та запах крові — усе це зливалося в єдиний божевільний океан.

Їх провели крізь гамірні, брудні доки нижнього ярусу, де тисячі істот усіх можливих рас тягали пакунки, торгувалися та билися прямо на закривавлених плитах.

Невдовзі бранців завели в підземелля Торгового Долу Синдикатів. Це було величезне, амфітеатрове приміщення з темного каменю, освітлене зловісними багряними та фіолетовими кристалами. У повітрі панував важкий, гнітючий тиск.

Богдана й однорукого старця заштовхали в одну з залізних кліток, розташованих прямо під ареною, чекаючи своєї черги.