Глава 17. Порожня етикетка

Богдан не зупинявся. Раз дід уже розговорився, він витягував із нього все, що міг: як влаштований корабель, хто тримає Агломерат, за що тут платять і чим, чому магія в цьому розколотому світі працює саме так.

Старець відповідав охоче, але що довше тривала розмова, то уважніше дивилося на хлопця його єдине здорове око. Він слухав не лише слова. Він слухав, які саме питання ставить Богдан, що вважає самоочевидним, а що його дивує.

— Ти з Нижчого Виміру, так? — раптом перебив старець, звузивши повіку. — З тих глухих, застряглих у матерії світів, де люди й гадки не мають про Астрал чи Потоки. Як ти опинився в Нексусі, хлопче?

Богдан не відповів одразу. Пам'ять і досі лишалася дірявою, як сітка з обірваними вузлами, і викладати її першому-ліпшому співрозмовнику він не збирався. Навіть тому, хто сидів поруч у цій смердючій клітці.

Тож розповів лише загальне: прокинувся посеред Порожнечі, зустрів істоту на ім'я Етеріаліс. Про мітку Творця на передпліччі змовчав. Про Амулет Мов і Меч Стихій теж. І про те, що власними руками зібрав кристали Первинних Потоків в одну зброю. Поки це було таємницею, воно лишалося єдиною його перевагою.

— А потім була вежа, — Богдан звів брови. — Напівзруйнована. Я її оглядав, і раптом...

Він потягнувся в пам'ять і наткнувся на сіру порожнечу. Падіння, сто дев'ять років у багряному коконі Розпаду, біль переродження — усе лежало за щільною завісою.

— Далі не пам'ятаю, — чесно сказав він. — Тільки уривки. Хтось у темряві питав: «Беремо його?» А інший відповів: «Ні. Він звичайний». І ще шепіт, який не розібрати.

Старець вислухав мовчки. У його оці майнуло щось важке й задумливе, але він лише хмикнув.

— До речі, ми розмовляємо бозна-скільки, а я досі не знаю твоєї клички, — мовив він, раптом змінивши тему. — Як тебе величати?

Богдан застиг. Три секунди дивився на старця, не кліпаючи.

Питання вдарило не там, де він чекав. Ім'я він не збирався ховати. Просто воно здавалося чужим. За століття болю й самотності «Богдан» втратило будь-яку вагу: жодного спогаду про дім, жодного материного тепла. Шість літер. Порожня етикетка.

Він подумав, чи не вигадати прізвисько. Але для цього світу справжнє ім'я не означало нічого, тож яка різниця.

— Богдан, — сухо кинув він.

Засувка важко скреготнула. До ґрат підійшов наглядач, огрядний гібрид із собачою мордою, чия шкіра була вкрита залисинами та виразками. Він жбурнув крізь прути оберемок ганчір'я.

— Натягни, чудовисько. На аукціоні не люблять голий товар. Прикрий сором.

Собакомордий зареготав і поплентався далі коридором.

Богдан підняв лахміття. Сорочка вся в дірах, з видертим рукавом. Штани такі широкі, що спали б із стегон, якби не брудний мотузок, яким довелося перетягнути талію. Він одягнувся мовчки, без жодного виразу на обличчі. Під тканиною зникли з очей і татуювання Амулета на грудях, і візерунок Меча на руці.

— Ось тепер ти справжній раб з Агломерату, — тихо мовив старець. — Головне, грай цю роль до кінця. Поки не прийде час.

Корабель здригнувся. Гул двигунів змінився важким, затихаючим свистом: «Хижак» скидав швидкість і зі стогоном металу стикувався з чимось величезним.

Невдовзі двері розчинилися. Четверо озброєних наглядачів увійшли без церемоній. Важкі кайдани з витертими силовими рунами защепнулися на зап'ястях Богдана та старого.

— Рухайтеся, м'ясо! — проричав собакомордий і штовхнув Богдана в спину кийком.

Кийок розрядився об сорочку снопом синіх іскор.

Богдан майже нічого не відчув. І саме це було проблемою, він зрозумів це ще до того, як наглядач устиг опустити руку. Раб, якого вдарили розрядом, не стоїть, як стовп. Якщо хоч хтось помітить, розпитування почнуться ще до трапа.

Тож він дозволив колінам підігнутися. Скривився, судомно хапнув повітря, схопився за ребра й боком упав на стіну. Усе до дрібниць, як бачив колись у чужих. Було бридко відчувати, як його гордість, той її залишок, що ще лишився, стискається в кулак. За спиною засміявся собакомордий.

Старець ішов поруч і дивився просто перед собою. Лише куточок його рота ледь сіпнувся.

— Вставай, падло! Пішли!

Богдан підвівся повільно, як належить побитому.

На трапі його вдарив звук.

Не світло, а саме звук. Тисячі голосів одразу: крики торговців, лайка, брязкіт ланцюгів, чийсь регіт, скрегіт підйомників, глухий гуркіт барж над головою. Сто дев'ять років він чув лише власний пульс і тишу Порожнечі. Він давно забув, як гуде натовп. У горлі перехопило, ніби в груди йому вставили чужий, надто гучний годинник.

Він завмер на мить. Наглядач штовхнув у спину, і Богдан змусив себе дихати.

Агломерат «Прайм-Ковчег» розкинувся перед ним, і дивитися на нього було одночасно захопливо й моторошно. Місто розміром із добрий десяток материків, збите з тисяч уламків Нексусу: зварених, скутих магічними ланцюгами, підвішених на антигравітаційних чарах. Угорі височіли вежі Алхіміків, диміли труби Ковалів, блищали кришталеві шпилі Нових Древніх. А в прорізах настилу під доками зяяла чорнота космосу, і хтось із вантажників абияк кидав туди сміття, навіть не дивлячись, як у звичайну яму.

Повітря пахло озоном, розпеченим металом і кров'ю. А ще чимось солодким, смаженим: на розі істота з чотирма руками перевертала на жаровні щось схоже на каштани. Звичайний запах. Живий. Від нього Богданові знову стисло горло, і він не зрозумів чому.

Їх повели крізь доки нижнього ярусу. Тисячі істот усіх рас тягали пакунки, торгувалися, билися прямо на закривавлених плитах. Богдан дивився на кожного так, ніби вони могли зникнути, щойно він відведе погляд.

Невдовзі бранців завели в підземелля Торгового Долу Синдикатів. Величезна амфітеатрова зала з темного каменю тонула в зловісному багряно-фіолетовому світлі кристалів. Повітря тиснуло на груди.

Богдана й однорукого старця заштовхали в одну з залізних клітей під ареною, де вони мали чекати своєї черги.

Нагорі важко гримнув молот об ковадло.

— НАСТУПНИЙ ЛОТ! — прогримів голос аукціоніста, посилений магічним рупором на всю залу. — «РІДКІСНА ЧИСТА ІСТОТА З ПОРОЖНЕЧІ»! ЖОДНИХ ІМПЛАНТІВ, ЧИСТА ТКАНИНА! ВІДМІННИЙ МАТЕРІАЛ ДЛЯ ОРГАНІВ АБО АЛХІМІЧНИХ ЕКСПЕРИМЕНТІВ!