Глава 16. Закони Зламаного Всесвіту та Співкамерник

Темна камера работорговельного судна «Хижак» дихала холодом і спертим металевим смородом. Шум машин десь у глибині корпусу відбивався глухим вібраційним гулом.

Богдан сидів у кутку, спираючись спиною на шорстку перегородку. Його обличчя залишалося спокійним, немов висіченим з льоду. За сто дев'ять років у Порожнечі він відвик від звичайних людських емоцій — біль розчинив усе зайве, залишивши лише чистий, тверезий розрахунок.

Навпроти нього, на низькій нарамній лаві, сидів чоловік.

З першого погляду він виглядав найзвичайнішим старим: глибокі зморшки, сива скуйовджена борода та вицвіла тканина брудного балахона. Проте його ліва рука була відсутня повністю — від самого плеча. На місці ампутованого суглоба зяяв химерний, вугільно-чорний шрам, що нагадував обуглене коріння Древнього дерева.

Іноді по цій чорноті пробігали тонкі золотаві спалахи.

У ці моменти від шрама розходилася виразна, м'яка вібрація — та сама енергія Серенісу, що колись випромінювалася від медово-жовтого каменя, який Богдан віддав Етеріалісу. Проте хлопцеві було абсолютно байдуже до цього. Він лише байдуже зафіксував цей факт у пам'яті.

— Дивишся на шрам, хлопче? — раптом озвався старець. Його голос був тихим, сухим, але дивовижно чітким. — Побічний ефект торкання до речей, які не належать смертним... Не зважай. Я лише колишній учений, якого ці гібриди підібрали на руїнах чергової станції.

У цю ж секунду старець ледь помітно прижмурився. На мить повітря в камері стало важким, мов свинець. Зі сторони діда вирвався короткий, прихований імпульс аури — холодний, тиснучий і нищівний. Це була пряма перевірка. Намір змусити молодого в'язня затремтіти й розкрити свої карти.

Богдан миттєво відчув цей тиск. Завдяки Древній Крові та зміцнілому тілу він одразу розпізнав природу цієї сили: вона була тотожна енергії Етеріаліса, але в рази... у рази сильніша та небезпечніша.

Проте Богдан навіть не кліпнув оком. Його міміка не змінилася, м'язи залишалися розслабленими. Він зробив вигляд, що взагалі нічого не відчув — зіграв роль звичайного, трохи оглушеного хлопця, якого щойно витягли з космосу.

— Учений? — спокійно перепитав Богдан, злегка нахиливши голову. — Тоді підкажи мені, «вчений»... де ми знаходимося? І що взагалі сталося з цим світом?

Старець на секунду застиг, у його очах мигнув ледь помітний подив — чи то від того, що хлопець витримав тиск, чи то від того, що справді не відчув його. Він тихо хмикнув і розслабив плечі.

— Ти справді довго спав, якщо ставиш такі питання... — мовив старець, зручніше вмощуючись на лаві. — Що сталося? Все просто: світ, який ти пам'ятаєш, остаточно помер.

Він провів кістлявим пальцем по пилюці на підлозі, викреслюючи коло.

— Колись Планета Нексус була гігантським вузлом — центральним мостом між матерією та вищими вимірами. Вона була настільки велетенською, що дорівнювала цілому малому виміру! В усьому Серединному Вимірі не існувало жодної подібної планети. І саме через цей велетенський об'єм накопиченої сили відбулося диво: Серце Планети набуло власного свідомого розуму.

Старець призупинився, спостерігаючи за реакцією Богдана, але той лише мовчки слухав.

— Коли планета знаходить розум, вона стає чимось більшим, ніж просто камінь і магія, — продовжив старець. — Вона народжує Закон. Нове фундаментальне правило реальності. Саме за цей Закон після Великого Розпаду й розгорілася справжня бійня.

— Бійня між ким? — тихо запитав Богдан.

— З усіма! — старець хижо посміхнувся. — Фракції, Синдикати, Древні... навіть Вищі Сутності з Вищих Астральних Вимірів втрутилися. Війна за уламки Серця була настільки масштабною, що струсонула не лише наш Серединний Вимір, а й Високорозвинені — Абсолютні Виміри, що стоять над нами. До речі, саме туди, у найвищі ешелони реальності, забрали останніх Вищих Істот, які мали прямий контакт із Серцем. Такі, як Етеріаліс, стали головними трофеями в тій війні...

Богдан подумки зафіксував це ім'я. «Високорозвинений вимір... Значить, ось де ти тепер, Етеріалісе».

— А що сталося з уламками самої планети? — продовжив розпитувати Богдан.

— Доля уламків виявилася різною, — зітхнув старець. — Більшість шматків, що зависли біля отруйної Енергії Розпаду, просто розчинилися в небутті. Інші — повзривалися від нестабільності. Були й такі уламки, що дивним чином самі приєдналися до сусідніх планет... ніби свідомо обирали собі нового господаря. А ті шматки, які вдалося врятувати, захопили найсильніші фракції: Алхіміки, Ковалі, Майстри...

Старець вказав пальцем угору, десь у напрямку курсу корабля.

— Найсильніші фракції об'єднали свої уламки й створили штучну планету-мегаполіс. Велетенський монстр із сталі, магії та каменю. Вони назвали його Агломерат «Прайм-Ковчег». Тепер це головне ядро нашого Серединного Виміру. Центр торгівлі, магії, технологій... і работоргівлі, як бачиш.

Богдан опустив погляд на свої долоні. Татуювання Амулета Мов на грудях та візерунок Меча Стихій на правій руці ледь помітно пульсували під шкірою, реагуючи на нові знання.

— А ми куди летимо? — сталево поставив останнє питання Богдан.

— На аукціон Прайм-Ковчега, — усміхнувся старець, спираючись на стіну. — Тебе продадуть як рідкісну «чисту» істоту з Порожнечі, а мене — як старий хлам із залишковою магією.

Старець знову заплющив очі, занурюючись у дрімоту.

Богдан відкинувся назад і заплющив очі. Аукціон? Агломерат Прайм-Ковчег? Це звучало як ідеальне місце, щоб розібратися з цим новим світом. Хлопець ледь помітно стиснув кулак, відчуваючи, як сталеві м'язи підкоряються кожному його імпульсу.

Він не збирався бути товаром. Він просто чекав, поки корабель увійде в порт.