Глава 15. Сто дев'ять років самотності

Богдан утратив лік часу.

Спочатку він намагався рахувати дні — чи то години, чи то хвилини, але біль був настільки нестерпним, що свідомість раз у раз вимикалася, занурюючи його в чорну порожнечу, з якої він щоразу виринав із криком. Його тіло роздиралося на частини й збиралося заново. Енергія Розпаду в'їдалася в шкіру, м'язи, кістки, а мітка Творця щоразу зцілювала його, переплавляючи сутність у вогні нелюдського болю.

Минуло тринадцять років.

Саме тоді Богдан уперше зміг розплющити очі й усвідомити, що відбувається. Він усе ще парив у багряно-чорному коконі, оточений отруйною енергією, яка повільно, але невпинно розчиняла його плоть. Він кричав, намагався вирватися, бив кулаками в порожнечу — але марно. Він був у пастці.

Іноді біль ставав настільки нестерпним, що емоції просто зникали. Він переставав відчувати страх, відчай, гнів — лише пустота й біль, що тривав вічність. Він молився. Він благав. Він шепотів слова «Отче наш» у темряву, сподіваючись, що хтось почує. Але відповіді не було.

Одяг Богдана зник давно — він розсипався в перші ж роки, не витримавши Енергії Розпаду. Рюкзак із книжками та сувоями теж перетворився на пил. Зник навіть залізний ніж із рунами. Лише два предмети витримали випробування часом: Амулет Мов на його шиї та Меч Стихій, який він міцно стискав у руці, навіть коли свідомість полишала його.

Минуло сто дев'ять років.

Енергія Розпаду почала слабшати. Вона ставала тоншою, прозорішою, ніби кудись відтікала. Богдан відчув, як багряно-чорний кокон навколо нього почав танути, розчиняючись у порожнечі. Біль ущухав. Він міг дихати вільно. Вперше за понад століття він не відчував, як його тіло роздирають на шматки.

Енергія Розпаду зникла повністю.

Богдан завис у тиші, оточений лише далекими зорями та космічною порожнечею. Він підніс руки до обличчя й завмер. Його тіло змінилося. Воно стало міцнішим — шкіра нагадувала щільний, пружний метал, а м'язи здавалися вилитими зі сталі. Він відчував неймовірну силу, яка дрімала десь у глибині його сутності.

Але разом із болем зникло й усе інше.

Богдан спробував згадати своє минуле — і не зміг. Він пам'ятав, що колись був людиною, що жив десь в іншому світі, але де саме, з ким, як його звати — усе стерлося. Він пам'ятав лише фрагменти: криваву калюжу, привидів-воїнів, Етеріаліса, Щоденник, вежу... але ці спогади були чужими, ніби він дивився на чиєсь чуже життя.

Він знав, що його звуть Богдан. Але це було просто ім'я — без облич, без емоцій, без зв'язку з минулим.

Так минув рік.

Богдан ширяв у порожнечі, намагаючись зібрати себе докупи. Іноді він розмовляв сам із собою, намагаючись повернути хоч якісь спогади. Іноді просто мовчки дивився на зорі, що мерехтіли в далечині. Іноді спав — без снів, без болю, без усього.

А потім він побачив це.

Здалеку, з глибини космосу, до нього наближався величезний об'єкт. Він був темним, масивним, із гострими, агресивними лініями, що нагадували хижу рибу. Корабель. Довжиною щонайменше шістсот метрів, він рухався неквапливо, випромінюючи слабке синє світло з ілюмінаторів.

Богдан відчув, як його серце забилося швидше. Він нарешті міг покинути цю порожнечу!

Але радість виявилася недовгою.

Корабель наблизився, відкрив нижній люк, і потужний промінь захопив Богдана, затягуючи всередину. Він не чинив опору — надто довго він чекав на порятунок, щоб ризикувати.

Коли він ступив на тверду металеву підлогу, його оточила ціла юрба різноманітних істот. Вони були різними — деякі нагадували людей, інші були схожі на тварин або навіть на камені. Богдан побачив істоту, схожу на живий валун, іншу — з риб'ячою головою, третю — з собачою мордою, яка дихала важко й хрипко.

Істоти, схожі на людей, мали дивні відмінності. В однієї шкіра була сірою й лускатою, в іншої — очі світилися червоним, у третьої — вуха були довгими й загостреними. Богдан помітив, що в багатьох кінцівки були замінені: в одного чоловіка ліва рука належала зовсім іншій істоті — вкрита хутром і з пазурами. У жінки поруч права нога була металевою, зі сочленіннями, що скрипіли при кожному кроці.

Богдан придивився уважніше й зрозумів: ці істоти втрачали свої кінцівки або органи й замінювали їх частинами тіл інших істот — померлих або рабів, яких потім продавали. У декого були імпланти: замість очей — скляні, світячіся сфери; у когось одна рука була повністю механічною.

І всі вони дивилися на нього.

Богдан відчув, як його охопило дивне, майже байдужий спокій. Він нарешті зустрів живих істот. Він міг би чинити опір — і, відчувши метал під ногами, він уже зробив це несвідомо. Його пальці, що стискали край люка, ледь помітно, але дуже легко прогнули товсту металеву пластину, залишивши ледь помітну вм'ятину. Богдан помітив це й зупинився.

Він зрозумів, що його тіло тепер сильніше за звичайний метал. Він міг би розірвати цих істот, розламати корабель, перетворити все на брухт. Але він стримався. Емоції майже згасли за століття болю — він не відчував ні гніву, ні страху, ні навіть бажання доводити свою силу. Лише порожнеча й цікавість: хто ці істоти? Чого вони хочуть?

Він дозволив собі бути схопленим. Він дозволив себе завести в камеру. Бо вперше за сто дев'ять років він торкнувся чогось твердого й живого. І навіть якщо це були работорговці — це були істоти, з якими можна говорити, яких можна вивчати.

До того ж він відчував: на цьому кораблі немає нікого сильнішого за нього. Його тіло саме хотіло довести свою перевагу, м'язи напружувалися, готові до бою, але він свідомо придушив цей імпульс. Він вирішив трохи відпочити в камері, перш ніж діяти.

Один із істот, схожий на людину, але з трьома очима, підійшов до нього й оглянув його тіло з неприхованим інтересом.

— Цей екземпляр може мати цінність, — промовив він голосом, схожим на скрегіт металу. — Ми знайшли його в порожнечі, де колись був світ. Навряд чи він вижив би там без захисту. Продамо його на аукціоні — знайдуться покупці на такий рідкісний зразок.