Глава 14. Безодня та Біль Переродження

Богдан тільки-но заховав книжку й сувій до рюкзака, як вежа під його ногами здригнулася від жахливого підземного поштовху. Знизу пролунав оглушливий тріск — це стіни першого поверху почали розходитися по швах.

Збігши сходами на вулицю, Богдан застиг від жаху. Острів руйнувався прямо на очах! Порожня земля розривалася велетенськими тріщинами, з яких піднімалися стовпи фіолетово-чорного полум'я. Одинокі кристалічні дерева з дзвоном розсипалися на тисячі крижаних скалок, і цілі пласти суші з гуркотом провалювалися в бездонну пітьму.

— Чорт, знову?! — закричав Богдан.

Не гаючи жодної секунди, він зірвався з місця й побіг. Хлопець не визирав, де знаходиться найближчий бар'єр — у нього просто не було часу вибирати напрямок. Головне було бігти вперед, сподіваючись натрапити на сяючий купол телепорта, поки острів остаточно не розсипався під ногами.

Він біг з усіх сил уже близько тридцяти хвилин. Легені пекли вогнем, ноги ставали важкими, мов злиті зі свинцю. Попереду вже, здавалося, проглядався ледь помітний контур захисного бар'єра... але було занадто пізно.

Із жахливим гуркотом останній великий шматок острова розлився на сотні дрібних уламків. Земля під ногами Богдана просто зникла.

Хлопець змахнув руками, намагаючись за щось зачепитися, але пальці розсікли лише холодне, порожнє повітря. Він полетів униз — у бездонну, темну прірву між островами.

Невдовзі падіння сповільнилося. Богдан завис у повній невагомості, ширяючи один на один із космічною темнотою Порожнечі. Навколо не було нічого: ні дна, ні опори, лише далекі тьмяні зорі та залишки розпадаючихся кристалів.

Але найстрашніше чекало попереду. Густа, їдка Енергія Розпаду — багряно-чорна астральна туманність — почала повільно зсуватися навколо Богдана. Вона оточила його з усіх боків, мов живий хижак, і щільним коконом окутала його тіло.

Свідомість хлопця миттєво згасла під натиском колосального тиску, й він провалився в темряву.

Проте навіть непритомний, Богдан не затих. З його горла вирвався дикий, нелюдський крик, що лунав беззвучною луною в безповітряному просторі. Енергія Розпаду почала розчиняти його матерію — вона в'їдалася в шкіру, пекла м'язи й намагалася повністю викреслити його існування зі світобудови. Його тіло охопив нестерпний, пекельний біль.

Він мав загинути за кілька секунд, перетворившись на попіл, як і сотні інших істот до нього. Але цього не сталося.

У його жилах спалахнула Древня Кров — гаряча й густа. Вона створила перший бар'єр усередині органів і стримала отруту. Та справжнім порятунком стала сяюча мітка Творця на лівій руці.

Мітка вибухнула сліпучим, білосніжним сяйвом! Вона почала пульсувати з шаленою частотою, поглинаючи отруйну туманність і миттєво зцілюючи кожну клітину тіла Богдана, яку щойно роз'їла Енергія Розпаду.

Його тіло перетворилося на арену запеклої битви: Порожнеча розривала його на шматки, а абсолютна сила мітки тієї ж секунди зшивала його заново, переплавляючи й гартуючи його сутність у вогні нелюдського болю...