Глава 12. Порожнеча Нексусу та Втрачений Зв'язок

Земля під ногами Богдана остаточно розламувалася. Хлопець біг з усіх ніг, не розбираючи дороги, коли раптом перед ним виникло відчуття, ніби він на повній швидкості врізався в щільну, прохолодну гладінь води.

Це був якийсь прозорий бар'єр. Проте мітка на лівій руці спалахнула м'яким білим сяйвом, і бар'єр безперешкодно пропустив Богдана крізь себе. Наступної секунди щось потужно штовхнуло його в спину й на шаленій швидкості кинуло вперед через безповітряний простір! Попереду мигнув такий самий сяючий шар. Богдан пробив другий бар'єр, не втримав рівновагу й кубарем полетів по твердій, сухій землі, боляче збиваючи лікті та коліна.

— Ох... — вилаявся Богдан, важко підводячись і віддихуючись.

Він оклемався від цього божевільного «запуску» й насамперед поглянув на небо. Тут усе було спокійно: тріщин немає, панує той самий знайомий вічний присмерк. Хлопець розвернувся до місця, звідки прилетів. Бар'єр був повністю невидимим — його можна було лише ледь вловити як легке коливання повітря.

Богдан обережно простягнув руку й торкнувся порожнечі — нічого не сталося, долоня просто пройшла далі. Ризикнувши, він обережно просунув голову за межу бар'єра й подивився вниз.

Перед ним відкрився приголомшливий і водночас моторошний пейзаж. Це була велетенська, нескінченна прірва між островами, а сам бар'єр слугував захисним куполом і водночас телепортом-прискорювачем між шматками розколотого світу. У самій глибині цієї прірви розгортався цілий космос із далекими туманностями та зірками. Але найстрашнішим було те, що в цій безодні повільно руйнувалися інші острови та уламки — їх залишалося все менше, і все довкола буквально просочувалося й роздавлювалося багряно-чорною Енергією Розпаду.

Богдан відсахнувся назад і озирнувся. Острів, на якому він опинився, виглядав майже так само, як і попередній: порожня, затишна в своїй мертвешності пустка та поодинокі кристалічні дерева. Переконавшись, що поблизу немає рогатих псів чи привидів, Богдан знову сів під заіндевілий стовбур і гарячково витягнув Щоденник, щоб продовжити читання.

На наступній сторінці виведений красивими буквами лор розповідав про найперші дні цього виміру:

---

📜 ЕПОХА I: ЗАРОДЖЕННЯ НЕКСУСУ (ДО ДРЕВНІХ)

1. Народження Серця

На самому початку, коли всесвіт ще був молодим і хаотичним, у центрі космічного простору виникла аномалія — згусток чистої, первинної енергії, який не підпорядковувався жодним відомим законам фізики. Він не був створений — він виник сам із себе, як перший видих світобудови.

Цей згусток енергії почав рости, набирати форми й свідомості. Він став Серцем Нексусу — джерелом життя та сили, з якого згодом виникли всі 12 енергетичних потоків.

«Серце не мало творця. Воно було першим, хто відчув себе. Із його самотності народився світ.»

2. Формування планети

Навколо Серця почала конденсуватися матерія. Камінь, вода, повітря — усе це виникало з енергії, яку випромінювало Серце. Протягом мільйонів років сформувалася гігантська планета, вкрита океанами, горами, лісами та атмосферою. Вона була ідеальною — гармонійною, стабільною, красивою.

Але вона була порожньою. На ній не було життя.

3. Перші іскри життя

Серце відчувало свою самотність. Воно хотіло ділитися своєю енергією, бачити рух, чути звуки. І воно почало творити.

Першими стали найпростіші форми — рослини, що вбирали енергію Серця й перетворювали її на зелений сяючий мох. Він покривав поверхню планети, створюючи перший шар життя. Потім з'явилися тварини — істоти, що могли рухатися й взаємодіяти зі світом. Вони були різноманітними: від крихітних комах до велетенських літаючих ящерів. Але всі вони були несвідомими — вони існували, але не думали.

Серце чекало чогось більшого...

---

Богдан затамував подих, збираючись перегорнути сторінку, як раптом прямо над його вухом прорізав повітря сухий, металевий свист!

Інстинкти, загартовані Древньою Кров'ю, спрацювали швидше за думки. Богдан різко відхилив тулуб назад. У ту ж мілісекунду над його животом пролетіло важке, іржаве лезо велетенського дворучного меча. Нападник — спотворений хижак у напіврозпадшихся обладунках — розпізнав у руці хлопця прадавній артефакт і першим ударом націлився саме в Щоденник!

Лезо з брязкотом пробило шкіряну обкладинку. У повітря знявся сніп фіолетово-чорних іскор. На очах у занімілого Богдана Щоденник Господаря миттєво обвуглився, спалахнув і розсипався на купу сірого попелу!

Монстр, не зупиняючись, уже заносив меч для другого, вертикального замаху, збираючись розкроїти Богдану череп.

Хлопець був затиснутий під деревом. Ухилитися вбік немає куди, а витягнути з рюкзака звичайний ніж він просто не встигав. Залишався єдиний вихід.

Богдан вихопив подарунок Етеріаліса — Меч Стихій.

Навіть не підводячись, він зробив один-єдиний відчайдушний випад знизу вгору, спрямовуючи лезо, що мерехтіло морозним інеєм та вогнем, прямо в груди потвори. Клинок пройшов крізь обладунки хижака, мов крізь масло. Вогняно-крижаний спалах вибухнув усередині тіла монстра — і той без звуку просто розчинився в повітрі, перетворившись на куряву.

Але ціна була високою. За дзеркально-прозорим лезом Меча Стихій пробігла тонка, але помітна тріщина. Застереження Етеріаліса виявилося правдою: цей меч був надзвичайно крихким.

Богдан перевів подих і з надією поглянув на місце, де секунду тому лежав Щоденник.

Там не залишилося нічого. Лише дрібний, невагомий пил, який повільно розносився слабким вітром Порожнечі.

Гнів, змішаний із глухим розпачем, накрив Богдана з головою. Він підхопився на ноги, стиснув кулак правої руки й з усієї сили вдарив об стовбур кристалічного дерева. По корі пробігла густа мережа тріщин, і кілька фіолетових кристалів із дзвоном упали на землю.

— Ні! Чорт! Ні-ні-ні! — закричав Богдан, важко дихаючи та дивлячись на свої закривавлені, збиті кісточки. — Що мені тепер робити?! Там... там же могли бути зачіпки! Інструкції, карти... як мені вибратися з цього розвалюючогося пекла?!