Глава 10. Етеріаліс та Останнє Відлуння Нексусу

Богдан притиснувся до холодної кори кристалічного дерева, відчуваючи, як фіолетово-чорні кристали стовбура віддають у спину морозним занімінням. У голові панував божевільний хаос:

«Чи зможу я втекти, якщо він нападе? Ні за що... З його магією льоду й вогню він просто спопелить або заморозить мене за частку секунди. І що це за дивний німб над його головою, який тріщить сонячними годинниками та застиглими звуками?»

Але п'ятнадцятиметровий велетень не збирався нападати. Він прожив занадто довго й за віки самотності не бачив нічого, крім вироджених хижаків та сліпих привидів-воїнів. Від Богдана віяло чужою, страшною енергією Древньої крові, яка змусила титана насторожитися. Проте істота відчувала: цей малюк навіть не усвідомлює своєї сили й не становить загрози.

Більше того — велетень відчув ще одну енергію. Вона була йому знайома, але виходила не від хлопця, а з його рюкзака.

Нахилившись нижче, двоголовий титан наблизився до дерева. Обидві його голови — вогняна обсидіанова й крижана кришталева — зазирали прямо на Богдана, обмірковуючи щось у своєму вічному, важкому розумі. Потім велетень повільно підняв масивну руку й простягнув її, виразно вказуючи на рюкзак.

Богдан затамував подих. Здогадка осяяла його миттєво:

«Він хоче кристали! Червоний — Ігніс, і голубий — Геліо... Від них виходить точно така ж енергія вогню й льоду!»

Тремтячими руками Богдан дістав із рюкзака червоний та голубий кристали. Навіть не застібаючи сумку, він простягнув їх на долоні. Та щойно він це зробив, мітка на його лівому передпліччі спалахнула сліпучим білим світлом!

Два кристали в його правій руці почали притягуватися, закрутилися у вихорі й зрослися в один дивовижний двоколірний камінь, що переливався всіма відтінками між червоним і голубим.

Велетень застиг від подиву. Поєднання двох протилежностей — це те, чого він марно добивався все своє життя! З його двох голів вирвався глухий, вібраційний рик:

— Аурум-Глацієс...

Він не назвав його для Богдана, але хлопець зрозумів: істота озвучила прадавнє ім'я цього кристала.

Монстр спробував обережно торкнутися сяючого артефакту, але через свої велетенські розміри зачепив і руку Богдана. У той же мить мітка на передпліччі хлопця вибухнула сяйвом!

Стався акт космічного катарсису — дві протилежності всередині титана перестали боротися й стали єдиним цілим.

Велич Синтезу

Його дві голови злилися в одну, розділену рівно навпіл вертикальною білою тріщиною. Ліва половина була чорною, як обсидіан із золотими прожилками лави; око — розпечене сонце. Права — біла, як алмаз із срібними прожилками інею; око — крижана зірка. З третьої центральної щілини виднілася мініатюрна чорна діра — джерело його нової сили.

Тіло титана виросло до тридцяти метрів. Шкіра перетворилася на живу мозаїку з плазми, льоду й сірого мармуру. У центрі грудей замріяно загойдався маятник-серце, змінюючи гравітацію. Шість рук склалися в дві масивні долоні, а замість ніг витягнувся шлейф із розбитих дзеркал часу. Над головою закрутилося кільце Сатурна із застиглих звуків вибухів і кришталевого дзвону — він перетворився на Абсолютного Бога Рівноваги.

Незважаючи на колосальну силу, Богдан відчув, що від істоти більше не йде руйнівна хвиля — лише космічна байдужість та абсолютна симетрія.

Проте оновлене тіло титана почало стискатися. Простір навколо нього викривився, і за мить перед Богданом уже стояв не гігант, а худорлявий чоловік років тридцяти заввишки 180 см у розірваному чорному плащі.

Його обличчя було розколоте тонкою білою лінією. Ліве око було вугільним із червоною зіницею, праве — крижано-блакитним. У цій людській формі він виглядав як жива бомба сповільненої дії — натягнута струна, що утримувала всередині себе вибух радіусом у 5 кілометрів, здатний залишити лише згорнуту дірку в реальності.

Істота подивилася на Богдана й вимовила двома накладеними один на одного голосами — швидко-хрипким гарячим та повільно-кришталевим холодним:

— Етеріаліс... моє ім'я.

— Б-богдан... — трохи тремтячи, відповів хлопець і на автоматі простягнув праву руку для привітання.

Етеріаліс проігнорував людський жест і суворо промовив:

— Дай Аурум-Глацієс.

— Що? — не зрозумів той.

— Кристал, — коротко кинув Етеріаліс.

Богдан віддав йому Кристал. Але цікавість пересилила страх:

— Хто ти? І де я... що це за світ?

Етеріаліс здивовано зсунув брови:

— Ти не з цього світу? Хм... Воно й не дивно.

Спираючись на кристал-дерево, Етеріаліс розповів хлопцеві приховану правду про цей простір:

— Цей світ — Порожнеча Нексусу. Це не планета, а уламковий архіпелаг, де панує вічний присмерк. Колись Нексус був центром всесвіту, де жили Древні — істоти, що будували міста з темного металу, стійкого до часу. Але тисячі років тому стався Великий Розпад. Світ розколовся на уламки-острови, що ширяють у космічному просторі. Більшість мешканців загинули, перетворившись на безтілесних сліпих привидів-воїнів або вироджених хижаків.

Богдан пригадав тих перших рогатих псів біля калюжі та в будинку й запитав, чому вони не помітили його в кривавій масі.

— Вони сліпі й полюють за допомогою органних тепловізорів, — пояснив Етеріаліс. — А калюжа була залита сумішшю крові, де була Древня кров. Вона випромінювала таке потужне, рівномірне тепло, що просто «засліпила» їхній зір. Втім, ті пси біля калюжі були без рогів просто через вік — це були дитинчата, хоч один і виріс велетенським. А той поранений у будинку жив уже дуже довго і мав міцні роги.

Етеріаліс раптом легко підхопив Богдана за комір, оглядаючи тканину:

— Твій одяг... він не з цього світу.

— Богдана це не здивувало.

 Зазвичай Древня кров спалює звичайну людину зсередини — її температура та енергетичний тиск розривають органи. Але тебе врятувала Іскра духовної сили, яка подарувала мітку на руці, а також одяг з іншого світу. Вона профільтрувала кров, хоч твоє тіло й пройшло через жорстокий біль переплавки м'язів і кісток на клітинному рівні.