Глава 9. Король Зруйнованого Храму та уламки стихій

Стоячи посеред порожнього, мертвого поля, Богдан раптом застиг і вдарив себе долонею по чолу.

— Лампа! — вигукнув він. — А що з лампою?! Вона ж теж зникла?!

Хлопець кинувся до того місця, де ще кілька хвилин тому стояв другий поверх ратуші й кабінет. Він гарячково розгрібав руками сірий попіл та пухкий пил, сподіваючись знайти бодай металевий корпус чи незвично руноване скло.

Проте марно. Під ногами не залишилося жодного уламка. Будівля розчинилася повністю, забравши із собою й потенційне джерело вічного світла.

Богдан важко зітхнув і підвівся, важко дихаючи. Втрата лампи гірко відгукнулася в грудях, але він змусив себе опанувати емоції.

«Ладно... Усе одно є бодай щось добре, — заспокоював себе парень, міцніше стискаючи в руках важкий щоденник. — Головне, що я можу його читати і що він не розсипався в пил під час падіння».

Очистивши одяг від попелу, Богдан спочатку обережно озирнувся довкола, прислухаючись до тиші. Шум від падіння та розпаду ратуші був чималим — це могло привабити нових хижаків. Переконавшись, що сірий туман поки що чистий, він заховав щоденник господаря в рюкзак, поруч із золотистим осколком та амулетом.

Тайм-аут закінчився. Потрібно було шукати нове безпечне укриття.

Він ішов близько двох годин. Навколишній пейзаж майже не змінювався: сіра земля, важке космічне небо й непроглядна пелена туману, що час від часу розступалася.

Раптом попереду Богдан помітив чергові руїни. Вони виявилися дерев'яними, але це було не звичайне селище. Навколо панував хаос розгрому: земля була випалена й обвуглена, а поряд із обвугленими кроквами стирчали масивні, незвичні брили замерзлого льоду, які чомусь не танули під холодним вітром.

Богдан зупинився, оглядаючи місце битви.

«Тут був бій між якимись монстрами... — промайнуло в голові. — І вони мали магічні здібності вогню та льоду. Якщо в цьому світі є такі потвори, то це ж капець... Як мені від них тікати, якщо я з ними зіткнуся?»

Однак, уважно роздивившись довкола, хлопець не помітив жодної краплі крові — ані чорної, ані червоної.

«Крові немає... Значить, вони навіть не поранили одне одного? Вони що, просто гралися тут чи билися заради розваги?»

Зайшовши глибше у згарище, Богдан помітив у пилу під згорілою балкою слабке сяйво. Він нахилився й знайшов два нових осколки: один був яскраво-червоним, а інший — ніжно-голубуватим.

Тільки-но він узяв їх до рук, як відчув дивовижну різницю. Від червоного каменю виходило відчутне, майже обпікаюче тепло, а голубуватий віддавав пронизливим, сухим холодом.

«Це залишки їхньої магії... — здогадався Богдан, ховаючи знахідки до рюкзака. — Але якщо червоний — це вогонь, а голубий — лід, то яка тоді магія прихована в моєму золотистому осколку?»

Він ще трохи поблукав між згарищем і підійшов до одного з вцілілих дерев. Скидалося воно на звичайне — із сухою, шорсткою корою. Проте, придивившись до зламу на стовбурі, Богдан здивовано застиг. Всередині дерево не було дерев'яним. Його серцевина складалася з дивних фіолетово-чорних кристалів, що переливалися в напівтемряві.

«Цей світ зовсім незвичайний, — подумав Богдан. — Тут навіть дерева ростуть із каменем усередині. Можливо, це просто такий вид місцевої флори...»

Хлопець обережно торкнувся кришталю — той виявився крижано-холодним, ніби металевий блок на морозі.

І в цей момент...

БУ-У-УМ!

Страшний гуркіт струснув землю так, що Богдан ледь не впав. Одразу після цього простір розітнув дикий, величний і водночас моторошний рев, від якого кров застигла в жилах.

Монстр повернувся!

Схопившись від жаху, Богдан блискавично кинувся в протилежний бік від джерела звуку й заліг за масивним кристал-деревом. Вгамовуючи дике серцебиття, він обережно визирнув із-за стовбура.

Те, що він побачив, змусило його остаточно затамувати подих.

Це був не просто звір. Перед ним стояв живий парадокс, залишок прадавньої цивілізації, яка колись намагалася підкорити й зупинити сам час.

Гігантська постать заввишки п'ятнадцять метрів стояла прямо, мов величний король зруйнованого храму. Його худорляве, але висічене тіло було вилите з прозорого льодяного кварцу, крізь який повільно текли червоні прожилки розжареної лави, замінюючи йому кров. Шкіра істоти нагадувала мозаїку з тріснутого скла — при кожному русі вона з тихим дзвоном осипалася, оголюючи внутрішню порожнечу, де вирувало й палало біло-блакитне полум'я.

Але найстрашнішим було те, що істота мала дві голови.

Права голова — Вогняна — нагадувала античну маску трагедії із суцільного обсидіану. Її очі палахкотіли білими сонцями, а з-під "шкіри" виривалися золоті тріщини. Вона дихала біло-блакитним пекельним полум'ям — настільки гарячим, що каміння під її подихом плавилося ще до того, як вогонь торкався землі.

Ліва голова — Крижана — була вирізана з кришталево-прозорого гімалайського кристала. Всередині неї вирувала вічна хуртовина, а кожен видих виривався морозним візерунком, що розходився повітрям і зупиняв рух молекул. Її очі — дві блакитні зірки — дивилися на світ холодним, безпристрасним і розумним світлом.

Над обома головами ширяв німб із розбитих сонячних годинників. Вони тріщали, показуючи різний, божевільний час, і з них звисали ланцюги із замерзлих сліз.

Коли велетень дихав, половина його грудей ставала прозорим льодом, а інша — палаючою лавою. При видиху однією головою повітря вибухало іскрами, що застигали у скляні квіти; другою — випадав сніг, який за мить перетворювався на діамантовий пил.

Істота ступила крок. Під її вогняною ногою земля миттєво розплавилася у скло, а під крижаною — розтріскалася від морозу, піднімаючи крижані піки.

Він не гнив. Його розклад — це обсипання зоряним попелом. Частинки його тіла відлітали й застигали в повітрі, створюючи сяючий ореол із мікрометеоритів, що переливалися всіма кольорами веселки.

Істота одночасно видихнула з двох голів. Вогняна хвиля зіткнулася з морозним шквалом. У точці їхньої зустрічі час замерз: повітря й уламки дерев миттєво стали крихкими, мов тонке скло, і з кришталевим дзвоном розсипалися на тисячі прозорих пелюсток троянд.