Глава 8. Щоденник господаря та згарище часів

Пройшовши повз мертву тушу сторожового пса, Богдан рушив далі вглиб ратуші.

Ззовні будівля вражала — її стіни були обкладені тим самим темним, невідомим металом, що й будинки навколо. Але всередині його чекало дивне відкриття. Кімнати, кухонний блок, комори та бічні приміщення виявилися абсолютно звичайними. Підлоги та меблі були зроблені зі звичайного дерева, а начиння — із заліза, міді та алюмінію. Лише зовнішні стіни мали захисне металеве покриття.

«Дивно... — подумав Богдан, оглядаючи напівзотлілі дерев'яні балки. — Будівля на вигляд найдорожча й найважливіша в селищі, а всередині звичайна. Можливо, цей метал був надто дорогим, щоб укріплювати всі приміщення, тож люди захистили лише зовнішні стіни, аби ратуша виглядала надійно. Або ж його просто не вистачило на всі кімнати всередині».

Піднявшись на другий поверх, парень знайшов головний кабінет.

На полицях стояли ряди книг, а на звичайному дерев'яному столі панував безлад. У кутку лежали вирвані аркуші з грубими, незрозумілими замітками. Ці письмена суттєво відрізнялися від тих магічних знаків, що він бачив на стінах прадавніх руїн.

Поруч лежало кілька скручених документів, скріплених восковими печатками. Богдан обережно простягнув руку, але варто було його пальцям лише торкнутися згортків, як ті миттєво розсипалися в сірий пил.

«Ну... було там щось важливе чи ні, тепер уже не дізнатися, — зітхнув хлопець. — Хоча я б усе одно не прочитав ті папери, та й роздрукувати не зміг би — звичайний папір просто не витримав часу».

Він уже помітив цю лякаючу закономірність: усе звичайне в цьому світі розліталося на порох від найменшого дотику. Але дещо інтригувало його більше. Він пригадав, як ніж легко пройшов крізь тіло пса, майже не зустрівши опору. Навіть кістки рогатої тварюки, які мали бути міцними, не стали перешкодою. І в той момент на лезі на мить спалахнули руни.

«Один ефект рун — захист від розпаду, — міркував Богдан. — Адже ніж зроблений зі звичайного заліза, без цього захисту він би давно розсипався в прах, як і все довкола. А другий ефект... це гострота. Коли я вдарив пса, ніж підсвітився й не застряг у кістках. Значить, руни дають йому неймовірну гостроту».

На столі також акуратно стояли металеві тарілки — від більшої до меншої. Але найбільше увагу Богдана привернула дивна лампа. У ній не було ані мастила, ані будь-якого іншого палива. На її корпусі ледь помітно бліднули руни. Вони нагадували ті, що були на його ножі, але явно були іншими й мали інше призначення — скоріше за все, змушували лампу горіти безкінечно довго.

Хлопець хотів узяти лампу, але завагався. Він не знав, чи є на ній такий самий захист від часу, як на ножі. Руни на корпусі він не розгледів як слід, а ризикувати втратити потенційне джерело світла не хотів. Тому вирішив спочатку розібратися з книгою, яка привернула його увагу набагато більше.

Його погляд перескочив на товсту книгу, що лежала в центрі столу. Вона зовсім не скидалася на ті, що пилилися на полицях. Обкладинка була зроблена з невідомого матеріалу — темно-синього, схожого на кварц, але на дотик м'якого й пружного, ніби щільна гума чи желе. Коли Богдан доторкнувся до неї, вона злегка прогиналася під пальцями, але була легкою. На ній не було видно жодних рун, але матеріал виглядав чужим і незвичним.

«Це не схоже на звичайну книгу, — подумав він. — Можливо, вона збереглася саме завдяки цій обкладинці».

Не поспішаючи відкривати книгу, парень вирішив спочатку розібратися зі своїми знахідками. Він дістав із рюкзака темно-фіолетовий амулет пса та золотистий уламок каменю.

Оглянувши камінь, Богдан так і не збагнув його природи:

«Схоже, це просто щось на кшталт заспокійливого каменю... Втім, після всього, що я бачив, мене це вже не дивує».

Потім він перевів увагу на нашийник із темно-фіолетовим кристалом. Той не реагував на дотик і не віддавав теплом, як уламок. Але Богдан відчував — у ньому прихована якась сила. Він згадав, як свічка не світить, поки її не запалиш. Можливо, з амулетом було так само — він потребував активації.

«А я бува не перетворюся на такого ж рогатого пса через нього?» — промайнула в голові дурна думка.

Богдан усміхнувся власній нісенітниці й рішуче надів ланцюжок на шию. М'язами пробіг миттєвий, слабкий удар струму — і все затихло.

— Якщо це бодай якось урятує мені життя — то й добре, — пробурмотів він.

Парню потрібне було світло. Він поклав золотий уламок на стіл поруч із книгою — від нього виходило слабке, але приємне сяйво.

Богдан простягнув руку й торкнувся книги...

Хлопець обережно відкрив першу сторінку. Символи здавалися чужими, але в ту ж секунду мітка на його лівому передпліччі почала приємно тепліти й м'яко світитися. У той же мить фіолетовий амулет на шиї відгукнувся слабким імпульсом — ніби впізнав щось рідне.

Знаки на папері раптом почали складатися в зрозумілі слова! Це був щоденник господаря цього будинку.

Тримаючи книгу в руках, Богдан уже приготувався вчитуватися в перші рядки, як раптом...

БУ-У-У-М!

Будинок під ногами страшно затрясся. Дерев'яні балки затріщали, а зі стелі посипалася трухлява стружка.

Ратуша була двоповерховою, і Богдан, перебуваючи в кабінеті на другому поверсі, не одразу зрозумів, що відбувається. А знизу коїлося щось немислиме: перший поверх буквально почав... зникати! Стіни й підлога розчинялися в повітрі, перетворюючись на ніщо. Це було схоже на дію часу, але в тисячі разів швидше — наче хтось прискорив плин століть у цій будівлі.

За кілька секунд перший поверх зник повністю. Прийшла черга другого.

— Що за...?! — вигукнув Богдан, стискаючи книгу й схопивши зі столу золотий осколок.

Він кинувся до виходу з кабінету, намагаючись дістатися сходів, але ті вже зникли, як і весь перший поверх. Другий поверх ратуші на кілька секунд просто завис у повітрі, левітуючи над порожнечею.

А потім підлога під ногами хлопця почала танути.

Кілька подихів — і другий поверх остаточно розчинився. Опора зникла, і Богдан із криком полетів додолу з висоти кількох метрів!