Глава 7. Перше випробування й запах небезпеки

Богдан розплющив очі.

Вперше за весь цей час він відчував не дикий біль чи ватяність у м'язах, а неймовірний приплив сил. Тіло здавалося легким, мов перо, а думки були ясними й зібраними. Сон у металевому домі під захистом молитви повернув йому самоконтроль.

Хлопець підвівся з ліжка й здивовано оглянув свої руки. Тіло, яке раніше боліло від кожної мікротравми, зараз здавалося налитим сухою, щільною силою. Він, звісно, не здогадувався, що суміш Давньої крові завершила свій перший етап переплавлення його кісток і сухожиль, але не помітити змін було неможливо.

Богдан згадав, що до ладу не оглянув інші будинки на околиці — після того, як його одяг розсипався на порох, він був надто шокований і зосередився лише на тій металевій споруді. Тепер, відчуваючи приплив сил, він вирішив заповнити цю прогалину.

Він вийшов з дому й швидко обшукав ще дві сусідні будівлі. В одній із них, серед куп сміття й уламків, йому пощастило: він знайшов пару міцних черевиків із того ж темного матеріалу, що й одяг. Вони були трохи запиленими, але абсолютно цілими. Богдан приміряв їх — вони сіли ідеально, ніби створені спеціально для нього.

— Чудово... тепер я повністю екіпірований, — пробурмотів він, зашнуровуючи черевики.

Він перевірив одяг — той сидів ідеально, не сковував рухів і здавався міцнішим за будь-яку шкіряну куртку з його світу. Золотастий скалок каменю й фляга надійно лежали в рюкзаку за спиною, а залізний ніж із магічним узором — у правій руці.

Вийшовши з дому на вулицю, Богдан знову опинився серед сірого холодного туману. Центр селища зустрічав його мертвою тишею. Тут стояло ще кілька споруд із такого ж темного, стійкого до часу матеріалу.

Розуміючи, що залишатися на відкритій місцевості надовго не варто, хлопець обережно попрямував до найбільшої будівлі в центрі. Вона нагадувала ратушу чи якийсь штаб: масивні двері були вибиті всередину, а на одній зі стін виднілися вже знайомі глибокі розрізи — сліди давньої битви.

Богдан зробив крок через поріг і раптом завмер.

Його слух — набагато гостріший, ніж раніше — вловив липкий, важкий звук.

Хлюп... хлюп...

Із напівтемряви далекого кутка зали на нього дивилися дві світні, брудні точки.

Це був пес. І він був рогатим — точнісінько як ті потворні тварюки, яких знищували привиди біля калюжі крові. Але на відміну від них, цей звір мав на шиї шкіряний нашийник із металевою табличкою. На правому боці зяяла глибока рана — сліди від пазурів, явно більших, ніж лапа самого пса.

«Цей пес відокремився від зграї... або втік від когось сильнішого, — подумав Богдан. — Але в нього є нашийник. Отже, він не просто дикий звір... він чийсь сторожовий пес».

Тварюка повільно підвелася на лапи, загарчала, але в її погляді Богдан уловив не лише агресію, а й біль. Вона була поранена, загнана в кут, і тепер захищала себе.

Привидів поруч не було. Допомоги чекати нізвідки.

 — Пес уже приготувався до стрибка 

Гр-р-р-а-а!

Монстр рвонув уперед із дикою швидкістю, розтинаючи повітря пазурами. Але в його рухах відчувалася скутість — рана заважала йому рухатися на повну силу.

Серце Богдана закалатало, мов божевільне, але замість паніки в голові спрацював чистий розрахунок. Світ навколо ніби сповільнився.

Коли тварюка стрибнула, намагаючись вчепитися йому в горло, Богдан не закляк. Навпаки — його рефлекси спрацювали блискавично. Він різко відхилився вбік, відчувши, як смердюче дихання чудовиська обпекло щоку.

Його тіло рухалося значно швидше, ніж раніше!

Скориставшись інерцією стрибка хижака, Богдан усім тілом розвернувся й із силою встромив залізний ніж просто у відкриту рану на боці пса, де плоть була беззахисною.

Хрусь!

Ніж із рунічним узором легко пройшов крізь м'язи. І тієї ж миті Богдан помітив, що руни на лезі на мить тьмяно спалахнули, допомагаючи лезу глибше проникнути в тіло.

Пес дико заскиглив, завалившись набік і збивши металеву стійку поруч. Він судомно бив лапами, намагаючись дістати хлопця, але рана й втрата крові робили свою справу.

Богдан, не даючи тварюці схаменутися, підскочив і щосили наступив важким черевиком на шию пса, притискаючи його до підлоги. М'язи ноги напружилися — і здивований хлопець відчув, що може втримувати цю махіну вагою власного тіла!

Вихопивши ножа з рани, він одним коротким точним ударом встромив лезо просто в очницю монстра, пробивши мозок крізь очне яблуко.

Пес сіпнувся востаннє й остаточно затих.

Богдан стояв над мертвим хижаком, важко дихаючи. Його руки тремтіли — не від страху, а від адреналіну. Це була його перша перемога сам на сам в цьому пеклі.

— Я... я зробив це, — прошепотів він, дивлячись на ножа у своїй руці.

Він витер закривавлене лезо об тушу пса й придивився до мертвого звіра. Саме в цю мить Богдан помітив, що на шиї тварини, під брудною збитою шерстю, щось тьмяно поблискувало. Він нахилився, обережно відсунувши сплутану шерсть, і побачив старий, потемнілий від часу шкіряний нашийник. На ньому висіла металева табличка з вигравіруваним ім'ям, яке він не зміг прочитати — літери були незнайомими.

А поруч із табличкою на тонкому ланцюжку висів невеликий амулет. Він був темно-фіолетового кольору й слабко, майже непомітно мерехтів у напівтемряві зали.

Богдан обережно зняв нашийник із шиї мертвого пса й розглянув амулет ближче. Він нагадував невеликий кристал, вправлений у металеву оправу.

«Цей пес був чиїмось сторожовим псом... — здогадався Богдан. — Він охороняв цей дім. І він відрізняється від тих тварюк біля калюжі крові — у нього є роги, а в тих не було. Можливо, він навіть не був диким... поки його не поранили й не загнали сюди».

Хлопець сховав нашийник з амулетом у рюкзак, поряд із золотим скалком.

Богдан підвівся, міцніше стиснув ножа й рушив далі в темряву центральної зали…