Глава 6. Проклятий час і молитва в тиші

Вийшовши з чергової обшуканої халупи, Богдан замислився.

Дома на околиці виглядали цілком звичайно: звичне на вигляд дерево, прості побутові речі, які нічим не відрізнялися від речей із його рідного світу. Однак знайдена фляга й рюкзак були іншими. Вони вирізнялися.

«Хтось залишив їх тут нещодавно? Чи сам матеріал настільки незвичний, що зміг витримати випробування часом і не перетворився на порох?» — гадав хлопець.

Пройшовши далі єдиною вулицею, Богдан опинився в іншій частині села. Околиця залишилася позаду — перед ним вимальовувався центр.

«Якщо це центр, там може бути щось справді цінне... але й небезпека там куди вища», — промайнула обережна думка.

Оглянувши порожній майданчик між домами, Богдан не помітив ані ворогів, ані корисних речей. Тому він вирішив зайти в перший-ліпший будинок поруч.

І це приміщення справді його здивувало.

Ззовні це була така ж похила, ветха хатинка. Але всередині... усе виглядало так, ніби дім звели тільки вчора! Стіни, підлога й стеля були зроблені з дивного, небаченого раніше матеріалу. На вигляд він нагадував темний метал, а на дотик був куди міцніший і холодніший. Матеріал був такий самий, як у фляги.

Тут не було жодних слідів бруду чи пилюки. На полиці Богдан знайшов комплект одягу, який виявився в рази міцнішим за його власний.

Хлопець вирішив переодягнутися. Та щойно він почав знімати свій старий сорочково-штаняний комплект, той просто... почав розвалюватися на волокна й порох просто в його руках!

Богдан завмер, шоковано спостерігаючи, як його земний одяг розпадається на порох.

— Як це?.. — прошепотів він. — Я тут від сили кілька годин... Як одяг міг зістаритися так, ніби минула тисяча років?!

Натомість новий одяг, знайдений у хатинці, залишався абсолютно цілим і міцним. Богдан приміряв його — він сів ідеально, ніби шився прямо під його фігуру. Та відчуття на шкірі було незвичним і досить дивним.

Перелякавшись за інші речі, Богдан гарячково схопив свій залізний ніж. На щастя, той не розсипався. Придивившись до леза уважніше, хлопець помітив на ньому тонкі, ледь видимі лінії — той самий узор, який він помітив ще в калюжі крові.

— Отже... ці написи мають магічну силу й захищають метал від розпаду? — здогадався він.

Але наступна думка змусила його серце стиснутися від жаху:

«А що тоді зі мною?.. Я не зістаріюся тут за кілька днів? Може, у цьому світі час іде якось інакше, або тут діють якісь чари?.. Що зі мною буде?»

Він обмацав своє обличчя й руки. Усе було гаразд. А потім згадав — кров, яка вбралася в шкіру.

«Можливо... це все через ту кров? Вона вбралася в мою шкіру й якось захистила моє тіло від цього проклятого часу?» — зробив він єдиний логічний висновок.

Дім виявився неймовірно затишним. Тут навіть було ціле акуратне ліжко й базові меблі. Єдиного, чого не вистачало, — це їжі та води. Але, як не дивно, Богдан досі не відчував ані голоду, ані спраги.

Виснажений фізично й морально, він сів на край ліжка.

У голові панував хаос. Потрібно було за щось зачепитися, щоб не збожеволіти від самотності й невідомості. Хлопець склав долоні разом і почав молитися.

Богдан ніколи не був ревним чи активним християнином. Удома, у своєму вісімнадцятирічному житті, він був звичайним підлітком, якого більше цікавило майбутнє, навчання й власні справи, аніж релігія. Хоча десь у глибині душі він завжди знав, що християнство — це істина. Він порівнював його з іншими віруваннями й бачив у тих лише недоліки чи суперечності.

А зараз... зараз віра залишилася єдиним, що могло вберегти його розум від божевілля, якщо він так нікого й не знайде в цьому вимерлому світі.

Єдиною молитвою, яку він знав напам'ять, був «Отче наш» — батьки колись змусили його вивчити ці рядки. І як же добре, що вони залишилися в його пам'яті.

Богдан тихо шепотів знайомі слова в напівтемряві дивного металевого дому.

Після молитви тягар із душі ніби впав. Тривога відступила, поступаючись місцем глибокому спокою. Богдан ліг на ліжко й, на власне здивування, легко й спокійно заснув…