Глава 5. Згаслі спогади й покинуте селище

Богдан так і не дозволив собі заснути. Навіть сидячи під захистом кам'яного навісу, він розумів: заплющити очі в невідомому світі, не знаючи місцевих загроз, — це смертельна дурість.

Поки тіло відпочивало, у голові вихором кружляли думки. Він гарячково намагався згадати, що сталося до того, як він опинився в цій темряві.

Ось він відсвяткував своє вісімнадцятиріччя... Спокійно ліг спати у власному ліжку. Але далі... у пам'яті зяяла глуха порожнеча. Богдан знав, що в нього є мати й молодший брат. Пам'ятав, що любив їх. Ще нещодавно, лежачи в калюжі крові, він бачив мамині теплі руки й відчував запах її парфумів. А тепер обличчя, імена й голоси зникли. Ніби хтось взяв гострі ножиці й безжально вирізав із його пам'яті все, що стосувалося родини.

«Але навіщо? Хто міг це зробити?.. — Богдан стиснув зуби, затискаючи скроні. — Гаразд. Зараз не до цього. Спершу треба вижити. А потім я все згадаю. Я ж пообіцяв собі».

Розплющивши очі, хлопець першим ділом підняв із землі золотавий уламок і повернув його до кишені. Потім підвівся й почав уважніше оглядати стіни руїн.

На стелі та колонах виднілися якісь прадавні написи, але розібрати бодай один символ було неможливо: мова була абсолютно чужою. Що ж до малюнків і барельєфів, більшість із них просто розсипалася від часу. А там, де малюнки ще збереглися, їх перекреслювали глибокі страшні розрізи. Ніби хтось велетенським і неймовірно гострим мечем шматував самі кам'яні стіни.

Богдан пройшов углиб споруди метрів на десять. Але далі шлях перегороджувала непроглядна густа темрява, де не було видно навіть власної витягнутої руки.

Не ризикуючи лізти в темряву без джерела світла, він розвернувся й вийшов назовні. Надворі нічого не змінилося: той самий холодний похмурий туман і важке космічне небо над головою.

Не знаючи напрямку, Богдан просто продовжив іти туди, куди йшов від самого початку.

Він ішов повільно, крок за кроком, уважно вслухаючись у навколишній світ. За його відчуттями, минула близько години. Ні потворних псів, ні безтілесних воїнів-привидів більше не траплялося. І це лякало навіть більше за їхню присутність.

«Якщо тут панує така мертва тиша... можливо, поблизу бродить хтось набагато сильніший? Якийсь монстр, якого бояться всі інші?»

Нарешті туман трохи розступився, і попереду виступили обриси невеликого поселення. Хоча назвати це місце «селом» було важко: будівлі здавалися настільки зруйнованими й старими, ніби по них пройшлися віки забуття. Але вибирати не доводилося.

Обережно переходячи від будинку до будинку, Богдан почав обшукувати руїни. Більшість речей, від дерев'яних меблів до іржавого начиння, при першому ж дотику просто розсипалися на сірий порох. Час виявився нещадним.

Проте йому все ж пощастило знайти кілька корисних предметів.

Першою знахідкою стала фляга. Хоч і трохи пошарпана, з дивного темного матеріалу, вона була цілою. У неї можна було б набрати води... якби ця вода тут була. Єдиною рідиною, яку Богдан досі бачив, була та гаряча калюжа крові, але пити її він, звісно, не збирався. А воду він узяв би на майбутнє.

Лише тепер хлопець упіймав себе на дивній думці: він досі не відчував ні голоду, ні спраги. Від пробудження минуло чимало часу, але шлунок мовчав. Це була ще одна дивна й незрозуміла деталь цього світу.

Іншою знахідкою виявився невеликий наплічник. Його було зшито з дивної, дуже щільної тканини. Богдан торкався до неї й розумів, що ніколи не бачив такого матеріалу у своєму світі: тканина здавалася водночас м'якою, але міцною, мов кована шкіра. Наплічник був порожній, наче хтось витрусив його, перш ніж піти.

Більше нічого цінного в селі не знайшлося. Ні другого ножа, ні іншої зброї: лише пил та руїни.

Закинувши порожній наплічник за спину й поклавши до нього флягу, Богдан стиснув ніж у руці та приготувався рухатися далі...