Глава 5. Згаслі спогади й покинуте селище

Богдан так і не дозволив собі заснути. Навіть сидячи під захистом кам'яного навісу, він розумів: заплющити очі в невідомому світі, не знаючи місцевих загроз — це смертельна дурість.

Поки тіло відпочивало, в голові вихором кружляли думки. Він гарячково намагався пригадати, що сталося до того, як він опинився в цій темряві.

Ось він відсвяткував своє вісімнадцятиріччя... Спокійно ліг спати у власному ліжку. Але далі... у пам'яті зіяла моторошна порожнеча. Богдан знав, що в нього є мати й молодший брат. Він пам'ятав, що любив їх. Та їхні обличчя, імена, голоси — зникли. Ніби хтось узяв гострі ножиці й безжально вирізав із його пам'яті все, що стосувалося родини.

«Але навіщо? Хто міг це зробити?.. — Богдан стиснув зуби, стискаючи скроні. — Гаразд. Зараз не до цього. Спочатку треба вижити. А потім я все згадаю. Я обіцяв собі».

Розплющивши очі, хлопець першим ділом підняв із землі золотастий скалок і повернув його назад у кишеню. Потім підвівся й почав уважніше оглядати стіни руїн.

На стелі й колонах виднілися якісь давні написи, але розібрати жодного символу було неможливо — мова була абсолютно чужою. Що стосується малюнків і барельєфів, то більшість із них просто розсипалася від часу. А там, де малюнки ще збереглися, їх перекреслювали глибокі страшні розрізи. Ніби хтось велетенським і неймовірно гострим мечем шматував самі кам'яні стіни.

Богдан пройшов у глиб споруди метрів на десять. Та далі шлях перегороджувала непроглядна густа темрява, де не було видно навіть власної витягнутої руки.

Не ризикуючи лізти в темряву без джерела світла, він розвернувся й вийшов назовні. Надворі нічого не змінилося: той самий холодний похмурий туман і важке космічне небо над головою.

Не знаючи напрямку, Богдан просто продовжив іти в той бік, куди попрямував із самого початку.

Він ішов повільно, крок за кроком, уважно прислухаючись до навколишнього світу. За його відчуттями, минуло близько години. Ні потворних псів, ні безтілесних воїнів-привидів більше не траплялося. І це лякало навіть більше, ніж їхня присутність.

«Якщо тут панує така мертва тиша... можливо, поблизу блукає хтось набагато сильніший? Якийсь монстр, якого бояться всі інші?»

Нарешті туман трохи розступився, і попереду вималювалися обриси невеличкого поселення. Втім, назвати це місце «селом» було важко — будівлі виглядали настільки зруйнованими й старими, ніби по них пройшли віки забуття. Та вибирати не доводилося.

Обережно переходять від одного будинку до іншого, Богдан почав обшукувати руїни. Більшість речей — від дерев'яних меблів до іржавого побутового начиння — при першому ж дотику просто розсипалися в сірий порох. Час виявився нещадним.

Однак йому все ж пощастило знайти кілька корисних предметів.

Першою знахідкою стала фляга. Хоча й трохи пошарпана, з дивного темного матеріалу, вона була цілою. У неї можна було б набрати води... якби ця вода тут була. Єдиною рідиною, яку Богдан бачив досі, була та гаряча калюжа крові, але пити її він, природно, не збирався. А воду він узяв би на майбутнє.

Тільки зараз хлопець спіймав себе на дивній думці: він досі не відчував ані голоду, ані спраги. З моменту пробудження минуло чимало часу, але його шлунок мовчав. Це була ще однією дивовижною й незрозумілою деталлю цього світу.

Іншою знахідкою виявився невеликий рюкзак. Він був зроблений із дивної, дуже щільної тканини. Богдан торкався її й розумів, що ніколи не бачив подібного матеріалу у своєму світі — тканина здавалася водночас м'якою, але міцною, мов кована шкіра. Рюкзак був порожній, ніби хтось витрусив його перед тим, як покинути.

Більше нічого цінного в селі не знайшлося. Ні другого ножа, ні іншої зброї — лише пил і руїни.

Закинувши порожній рюкзак за спину й поклавши флягу всередину, Богдан стиснув ножа в руці й приготувався рухатися далі…