Глава 4. Пориви крижаного вітру

Богдан ще кілька секунд вдивлявся в узор на передпліччі. Хрест, обійнятий крилами й закритим оком, не болів і не пік — від нього лише виходило тихе, ледь помітне тепло, яке приємно заспокоювало нерви.

— Гаразд, розберуся з цим пізніше, — пробурмотів хлопець, міцніше стискаючи залізне руків'я ножа.

Сидити на місці серед смердючих туш було рівносильно смерті. Рано чи пізно на запах розкладу прийдуть нові хижаки, і цього разу безтілесних воїнів поряд може не виявитися.

Богдан підвівся й зробив перший крок. Тіло все ще відчувалося важким, а м'язи нили, та з кожним новим кроком заціпеніння повільно відступало. Він не знав, але якби міг зазирнути всередину себе, то побачив би: та сама кров, яка вбралася в його шкіру, уже почала непомітно переплавляти його сухожилля й кістки, роблячи тіло міцнішим, ніж у будь-якого звичайного вісімнадцятирічного хлопця.

Навколо панувала тиша, яку порушував лише тихий шелест дивного сірого пилу під ногами.

Туман починав згущуватися. Температура стрімко падала. Раптово підхопився вітер, і він був не просто холодним — він пронизував до кісток, наче намагався заморозити саму душу.

Богдан затремтів, щільніше загортаючись у свій замазаний одяг.

«Цей світ не просто вимерлий... він ворожий до всього живого», — подумки зазначив він.

Він ішов уперед майже наосліп, тримаючи ножа напоготові. Кожні кілька метрів доводилося зупинятися, завмирати й прислухатися до темряви. Чуття небезпеки загострилося до межі.

Раптом попереду, крізь пелену туману, вималювалися темні масивні силуети.

Богдан миттю присів, сховавшись за кам'яним виступом, і підняв ножа. Серце знову пришвидшило біг. Він вдивлявся в силуети, очікуючи побачити нову зграю рогатих псів.

Та силуети не рухалися.

Почекавши ще хвилину, хлопець обережно підкрався ближче. Це були не монстри. Це були руїни.

Перед ним стояли залишки давньої кам'яної споруди. Величезні напівзруйновані колони з невідомого темного матеріалу стирчали з землі, мов ребра велетенського скелета. Стіни обвалилися, але утворювали невеличкий, відносно закритий куточок, захищений від пронизливого крижаного вітру.

Богдан обійшов укриття, перевірив, чи немає там виходу чи прихованої небезпеки. Пусто. Жодних слідів свіжих лігвищ чи темних тіней.

— Нарешті хоч якась удача... — видихнув він, заходячи під кам'яний навіс.

Тут вітер не діставав. Хлопець опустився на суху землю, оперся спиною об холодну стіну й нарешті дозволив собі трохи розслабитися. Втома накрила його з головою.

Він дістав із кишені той самий золотастий скалок каменю. У напівтемряві руїн його слабке світіння здавалося неймовірно затишним, мов крихітний вогник багаття в зимову ніч.

Богдан поклав камінь поруч, стиснув ножа в правій руці й заплющив очі. Він знав: попереду на нього чекає невідомість, але перший бій за виживання сьогодні він виграв.