Глава 4. Пориви крижаного вітру

Богдан ще кілька секунд вглядався у візерунок на передпліччі. Хрест, обійнятий крилами та закритим оком, не болів і не пік: від нього лише йшло тихе, ледь помітне тепло, яке приємно заспокоювало нерви.

— Добре, розберуся з цим потім, — пробурмотів хлопець, міцніше стискаючи залізне руків'я ножа.

Сидіти на місці серед смердючих туш було рівнозначно смерті. Рано чи пізно на запах розкладу прийдуть нові хижаки, і цього разу безтілесних воїнів поруч може не виявитися.

Богдан підвівся й зробив перший крок. Тіло ще відчувалося важким, м'язи нили, але з кожним новим кроком оціпеніння повільно відступало. Він не знав, але якби міг заглянути в себе, побачив би: та сама кров, що увібралася в його шкіру, вже почала непомітно переплавляти його сухожилля й кістки, роблячи тіло міцнішим, ніж у будь-якого звичайного вісімнадцятирічного хлопця.

Довкола панувала тиша, яку порушував лише тихий шелест дивного сірого пилу під ногами.

Туман починав згущуватися. Температура стрімко падала. Вітер, що раптом піднявся, був не просто холодним: він пропікав до кісток, ніби намагався заморозити саму душу.

Богдан задрижав, щільніше загортаючись у свій забруднений одяг.

«Цей світ не просто вимерлий... він ворожий до всього живого», — подумки відзначив він.

Він ішов уперед майже навпомацки, тримаючи ніж наготові. Кожні кілька метрів доводилося зупинятися, завмирати й вслухатися в темряву. Чуття небезпеки загострилося до межі.

Раптом попереду, крізь пелену туману, вималювалися темні масивні силуети.

Богдан миттєво присів, ховаючись за кам'яним виступом, і підняв ніж. Серце знову прискорило біг. Він придивлявся до силуетів, очікуючи побачити нову зграю тих самих тварин.

Але силуети не рухалися.

Перечекавши ще хвилину, хлопець обережно підкрався ближче. Це були не монстри. Це були руїни.

Перед ним стояли залишки прадавньої кам'яної споруди. Величезні напівзруйновані колони з невідомого темного матеріалу стирчали із землі, ніби ребра велетенського скелета. Стіни обвалилися, але утворювали невеликий, відносно закритий куток, що захищав від пронизливого крижаного вітру.

Богдан обійшов укриття, перевіряючи, чи немає там виходу або схованої небезпеки. Пусто. Жодних слідів свіжих лігвищ чи темних тіней.

— Нарешті хоч якась удача... — видихнув він, заходячи під кам'яний навіс.

Тут вітер не досягав. Хлопець опустився на суху землю, оперся спиною об холодну стіну й нарешті дозволив собі трохи розслабитися. Втома накрила його з головою.

Він дістав з кишені той самий золотавий уламок каменю. У напівтемряві руїн його слабке сяйво здавалося неймовірно затишним, ніби крихітний вогник багаття в зимову ніч.

Богдан поклав камінь поруч, стиснув ніж у правій руці й заплющив очі. Він знав: попереду на нього чекає невідомість, але перший бій за виживання сьогодні він виграв.