Глава 3. Золотий скалок і запечена мітка

Після ретельного огляду тіла Богдан не знайшов на собі жодних видимих ран чи укусів. Здивувало інше: липка кров, у якій він лежав, майже не висохла на повітрі, а наче... вбралася в його шкіру.

Хлопець так і не зрозумів, як таке можливо, але лише втомлено зітхнув:

— Якщо після цього мені стане зле... значить, кінець, — пробурмотів він, маючи на увазі можливу інфекцію чи невідомі бактерії цього світу.

Підвівшись на тремтячих ногах, він нарешті зміг озирнутися. Через туман видимість була кепською, та Богдан зрозумів, що перебуває на величезному полі. Навколо виднілися плями вже давно запеченої чорної крові. Окрім тієї калюжі, з якої він щойно виліз. Вона здавалася якоюсь особливою — свіжою і надто гарячою.

Вибираючись на суху землю, Богдан необережно наступив на чиюсь суху кістку.

Хрускіт!

Звук видався голоснішим за грім. Богдан миттю завмер. Серце калатало десь у горлі. Він повільно повертав голову, гарячково водячи очима по туману й прислухаючись до кожного шереху. Мало ли, хто може підкрастися ззаду.

Здавалося, пронесло. Ніхто не вистрибнув із темряви.

Вибравшись із калюжі, Богдан підійшов до мертвих туш, які залишили по собі ті безтілесні воїни. Тепер їх можна було розглянути повністю. І вигляд у них був моторошний.

Один із псів виявився просто гігантським: майже два метри заввишки й близько п'яти метрів завдовжки!

— Сподіваюся, ти єдиний такий «монстр»... — тихо процідив Богдан, оглядаючи тушу. Якщо це був вожак зграї — то півбіди. Але якщо це лише звичайний рядовий пес... то хто тоді їхній володар?

Самі істоти виглядали як давно померлі трупи, які якимось дивом продовжували бігати. Шкіра на них згнила, рани гноїлися, а від тіл несло такою смердючістю, що перехоплювало подих.

«Якщо вони фактично мертві й гниють, — подумав Богдан, — то їхній нюх, слух і зір мають бути нікудишніми».

Він і гадки не мав, що замість очей у цих тварюк були біологічні тепловізори, і втрата звичайного зору анітрохи їм не заважала. Та розбиратися з цим доведеться вже в майбутньому.

Знімати шкуру з таких смердючих туш було марно, ножа чи інструментів у нього не було, а м'ясо гниляків виглядало абсолютно несмачним.

Тож Богдан вирішив ще раз уважно оглянути ту гарячу криваву звалище, де прокинувся. Можливо, він щось пропустив?

І справді. На самому дні, серед напіврозкладених кісток, щось тьмяно блищало. Хлопець дістав невеличкий скалок каменю завбільшки з мізинець, який м'яко сіяв слабким золотастим світлом. Не довго думаючи, він засунув його в кишеню. Добре, що його одяг був цілим, хоч і наскрізь замазаним кров'ю.

Поруч із каменем лежало дещо ще. Богдан витяг обліплений брудом предмет і витер його об штани. Це був... ніж. Залізний, схожий на ті, що роблять у його рідному світі. Та, придивившись, Богдан помітив на лезі ледь видимі тонкі лінії — якийсь візерунок чи дивний напис.

— Дивно... — пробурмотів він, але вирішив не зациклюватися. — Потім розберуся.

Богдан скривився й роздратовано спитав у порожнечу:

— Це знущання з мене, чи що? Звичайний ніж?.. Можна було хоч щось пояснити... Я, звісно, вдячний, але...

Він замовк. Думки знову повернулися до того дивного Таємничого Голосу. Хто це був? Бог? Демон? Чи той, хто кинув його сюди й залишив самого наодинці з цим пеклом?

Розглядаючи ніж у руках, Богдан випадково глянув на своє ліве передпліччя й завмер.

На шкірі темнів шрам.

Під час першого огляду він шукав свіжі рани й укуси на торсі, тому взагалі не звернув уваги на руки. Але цей шрам... його точно не було раніше!

— Він виглядає так, ніби зажив уже давно... — прошепотів Богдан, обмацуючи пальцями шкіру. — Але в мене його ніколи не було. Отже, він з'явився під час моєї «подорожі» крізь космос? Чи після?

Придивившись уважніше, хлопець зрозумів: це взагалі був не звичайний шрам. Це була точна, випалена тонкими лініями мітка. Вона нагадувала дивне закрите око з крилами, у центрі якого чітко вгадувався хрест. Малюнок був настільки незвичним і тонким, що важко піддавався опису.

Але від нього віяло чимось давнім. Чуття підказувало Богданові: ця мітка — щось надзвичайно, катастрофічно важливе…