Глава 3. Золотий скалок і запечена мітка

Після ретельного огляду тіла Богдан не знайшов на собі жодних видимих ран чи укусів. Здивувало інше: липка кров, у якій він лежав, майже не висохла на повітрі, а ніби... увібралася в його шкіру.

Хлопець так і не зрозумів, як таке можливо, але лише втомлено зітхнув:

— Якщо після цього мені стане зле... значить, усе, — пробурмотів він, маючи на увазі можливу інфекцію чи невідомі бактерії цього світу.

Піднімаючись на тремтячі ноги, він нарешті зміг роздивитися. Через туман видимість була паршива, але Богдан зрозумів, що опинився на величезному полі. Довкола виднілися плями давно запеклої чорної крові — окрім тієї калюжі, з якої він щойно виліз. Вона здавалася якоюсь особливою: свіжою й надто гарячою.

Вибравшись на суху землю, Богдан необережно наступив на чиюсь суху кістку.

Хруст!

Звук здався гучнішим за грім. Богдан миттєво застиг. Серце калатало десь у горлі. Він повільно повертав голову, гарячково водячи очима по туману й вслухаючись у кожний шелест. Хтозна, хто може підкрастися ззаду.

Здається, пронесло. Ніхто не вискочив із темряви.

Вибравшись із калюжі, Богдан підійшов до мертвих туш, які залишили після себе ті безтілесні воїни. Тепер їх можна було роздивитися повністю. І вигляд у них був жахливий.

Один із псів виявився просто велетенським: майже два метри заввишки й близько п'яти завдовжки!

— Сподіваюся, ти єдиний такий «монстр»... — тихо процідив Богдан, оглядаючи тушу. Якщо це був ватажок зграї, то півбіди. Але якщо це лише звичайний рядовий пес... то хто тоді їхній володар?

Самі істоти виглядали як давно померлі трупи, що якимось дивом продовжували бігати. Шкіра на них згнила, рани гноїлися, а від тіл ішов такий сморід, що перехоплювало подих.

«Якщо вони фактично мертві й гниють, — подумав Богдан, — то їхній нюх, слух і зір мають бути нікудишніми».

Він і гадки не мав, що замість очей у цих потвор були біологічні тепловізори, і втрата звичайного зору їм зовсім не заважала. Але розібратися з цим доведеться вже в майбутньому.

Знімати шкуру з таких смердючих туш було марно: ножа чи інструментів у нього не було, а м'ясо гнильників виглядало геть неапетитно.

Тож Богдан вирішив іще раз уважно оглянути ту гарячу криваву калюжу, де прокинувся. Може, він щось пропустив?

І справді. На самому дні, серед напіврозкладених кісток, щось тьмяно поблискувало. Хлопець дістав невеликий уламок каменю завбільшки з мізинець, що м'яко сяяв слабким золотавим світлом. Не довго думаючи, він сховав його до кишені. Добре, що його одяг був цілий, хоч і наскрізь просякнутий кров'ю.

Поруч із каменем лежало ще дещо. Богдан витяг обліплений брудом предмет і витер його об штани. Це було... ніж. Залізний, схожий на ті, що роблять у його рідному світі. Але, придивившись, Богдан помітив на лезі ледь видимі тонкі лінії: якийсь візерунок чи дивний напис.

— Дивно... — пробурмотів він, але вирішив не зациклюватися. — Потім розберуся.

Богдан скривився й роздратовано спитав у порожнечу:

— Це знущання з мене, чи що? Звичайний ніж?.. Можна було б хоч щось пояснити... Я, звісно, вдячний, але...

Він замовк. Думки знову повернулися до того таємничого голосу. Хто це був? Бог? Демон? Чи той, хто кинув його сюди й залишив сам-на-сам із цим пеклом?

Розглядаючи ніж у руках, Богдан випадково глянув на своє ліве передпліччя й завмер.

На шкірі темнів шрам.

Під час першого огляду він шукав свіжі рани й укуси на торсі, тому взагалі не звернув уваги на руки. Але цього шраму... його точно не було раніше!

— Він виглядає так, ніби загоївся вже давно... — прошепотів Богдан, обмацуючи пальцями шкіру. — Але в мене його ніколи не було. Отже, він з'явився під час моєї «подорожі» крізь космос? Чи після?

Придивившись уважніше, хлопець зрозумів: це був зовсім не звичайний шрам. Це була точна, випалена тонкими лініями мітка. Вона нагадувала дивне закрите око з крилами, в центрі якого чітко вгадувався хрест. Малюнок був настільки незвичайним і тонким, що його було важко описати.

Але від нього віяло чимось прадавнім. Чуття підказувало Богданові: ця мітка — щось надзвичайно, катастрофічно важливе...