Глава 2. Привиди та темна кров

Коли обдертий череп тварюки повільно повернувся в його бік, Богдан ніби закляк.

Він і так не міг рухатися через пекельний біль у всьому тілі та дику втому, але в цю мить перестав навіть моргати. Порожні, криваві очниці хижака дивилися, здавалося, в саму його душу. Серце Богдана завмерло, готуючись до найгіршого. «Ну от і все…» — промайнула холодна думка.

Але наступної миті повітря розтяв щось бліде й стрімке.

Спалах. Хрускіт.

Голова тварюки з глухим стуком покотилася по закривавленій землі. Величезне тіло звіра ще секунду стояло на місці, ніби нічого не сталося, а потім важко завалилося набік, забризкавши все довкола чорною рідиною.

Богдан затамував подих і вдивився в темряву.

Те, що майнуло в повітрі, виявилося силуетом. Ні, не людиною — чимось схожим на привида чи духа. І він був не один. На зграю потворних тварюк безшумно нападала група з п'яти чи семи безтілесних постатей. Вони виглядали як стародавні воїни в обладунках і з мечами в руках. Та їхнє спорядження було зроблене не зі звичайного металу — воно сяяло дивним, принадним і водночас небезпечним світлом, від якого віяло давньою силою.

Вовки вмирали один за одним. Вони не бачили привидів, але відчували смерть сородичів і кидалися навмання, кусаючи повітря й одне одного. Пси шкірилися, гарчали, та не могли завдати шкоди безтілесним воїнам.

Богдан спостерігав за цим, не ворушачись. Він згадав ролики про мстивих духів і привидів, які колись бачив на екрані телефону. Ці безтілесні воїни не промовили жодного слова. Вони не зупинялися, не озиралися.

І все ж один із них — найвищий, із довгим мечем — на мить завмер, повернув голову й подивився просто на Богдана. Хлопець перестав дихати. Та привид не рушив до нього. Він просто стояв, дивлячись крізь порожні очниці шолома. Секунда — і він розчинився в повітрі разом з іншими.

«Або вони просто не хочуть гаяти часу на розмови… або це бездумні мстиві духи, які знищують усе, що рухається на їхньому шляху, але не чіпають мене, бо я не ворушився», — зробив висновок Богдан.

За кілька хвилин усе було скінчено. Залишивши по собі лише купу мертвих туш, привиди безшумно розчинилися в далекій темряві. Вони пішли далі, так і не повернувшись.

Коли їхні силуети остаточно зникли з очей, Богдан відчув, що тіло трохи відпочило, а біль почав відступати.

Він обережно, прислухаючись до кожного звуку, спробував підвестися — природно, з надією, що поруч не пройде ще один такий загін привидів.

Невдовзі він уже сидів. Навколо клубочився туман — не дуже густий, але достатній для того, щоб розгледіти навколишній світ було складно. Космічне небо над головою тиснуло своєю величчю, а туман приховував деталі землі.

Перше, що зробив Богдан, — почав ретельно оглядати власне тіло. У таких умовах найгірше — це непомічений укус чи якась місцева зараза. Хлопець обмацував свої руки, ноги й торс, сподіваючись, що поки він був без свідомості, до нього не забралися місцеві комахи чи інші дрібні паразити цього жахливого світу…