Глава 2. Привиди та темна кров

Коли обдертий череп потвори повільно повернувся в його бік, Богдан наче заледенів.

Він і так не міг рухатися через пекельний біль у всьому тілі й дику втому, але в цю мить перестав навіть кліпати. Порожні, криваві очниці хижака дивилися, здавалося, просто в його душу. Серце Богдана завмерло, готуючись до найгіршого. «Ну ось і все...» — майнула холодна думка.

Але наступної секунди повітря розітнуло щось бліде й швидке.

Спалах. Хруст.

Голова потвори з глухим звуком покотилася по закривавленій землі. Величезне тіло звіра ще секунду стояло на місці, ніби нічого не сталося, а тоді важко завалилося набік, забризкавши все довкола чорною рідиною.

Богдан затамував подих і вдивився в темряву.

Те, що майнуло в повітрі, виявилося силуетом. Ні, не людським: радше схожим на привида чи духа. І він був не один. На зграю бридких потвор безшумно нападала група з п'яти чи сімох безтілесних постатей. Вони скидалися на давніх воїнів в обладунках і з мечами в руках. Але їхнє спорядження було зроблене не зі звичайного металу: воно сяяло дивним, принадним і водночас небезпечним світлом, від якого віяло прадавньою силою.

Вовкоподібні падали одна за одною. Вони не бачили привидів, але відчували смерть родичів і кидалися навмання, кусаючи повітря й одна одну. Вони шкірилися, гарчали, але не могли завдати шкоди безтілесним воїнам.

Богдан спостерігав за цим, не ворушачись. Він згадав ролики про мстивих духів і привидів, які колись бачив на екрані телефону. Ці безтілесні воїни не промовили ані слова. Вони не зупинялися, не озиралися.

І все ж один із них, найвищий, із довгим мечем, на мить завмер, повернув голову й подивився прямо на Богдана. Хлопець перестав дихати. Але привид не рушив до нього. Він просто стояв і дивився крізь порожні очниці шолома. Секунда, і він розчинився в повітрі разом з рештою.

«Або вони просто не хочуть витрачати час на розмови... або це бездумні мстиві духи, які знищують усе, що рухається на їхньому шляху, але мене не зачепили, бо я не рухався», — зробив висновок Богдан.

За кілька хвилин усе було скінчено. Лишивши по собі лише купу мертвих туш, привиди безшумно розчинилися в далекій темряві. Вони пішли далі й так і не повернулися.

Коли їхні силуети остаточно зникли з очей, Богдан відчув, що тіло трохи відпочило, а біль почав відступати.

Він обережно, прислухаючись до кожного звуку, спробував підвестися, сподіваючись, звісно, що поруч не пройде ще один такий загін привидів.

Невдовзі він уже сидів. Довкола клубочився туман: не надто густий, але достатній, щоб розгледіти навколишній світ було важко. Космічне небо над головою тиснуло своєю величчю, а туман ховав деталі землі.

Перше, що зробив Богдан, — це почав ретельно оглядати власне тіло. У таких умовах найгірше — непомічений укус чи якась місцева зараза. Хлопець обмацував руки, ноги й торс, сподіваючись, що поки він був непритомний, до нього не дісталися місцеві комахи чи інші дрібні паразити цього мертвотного світу...