Глава 1. Чужі зорі та запах заліза

Темрява не була порожньою. Вона тиснула на повіки, як важка, невидима вода.

Богдан не відчував власного тіла: воно здавалося зовсім виснаженим і чужим. Він не міг порухнути навіть пальцем, але розум працював чітко. Холод. Нестерпний, космічний холод пропікав наскрізь, а водночас десь зовсім поруч відчувалося дивне, джерельне тепло.

Потім пролунав голос.

Він не лунав у вухах, а віддавався просто всередині черепа:

— Сину мій. Я знаю, ти розгублений. Але це буде початком твоєї історії... і порятунку.

Богдан знав одне: ті, хто обіцяє порятунок, часто тримають ніж за спиною. Він навчився цього з сотень книжок, відео та історій, які бачив чи читав за все своє життя. Хто з ним розмовляв? Бог? Демон? Чи щось настільки давнє й чуже, що людське життя для нього лише порошинка?

Відповіді не було. Лише спалах.

А далі був політ. Богдан не втрачав свідомості. Він бачив усе: мчав крізь безкраїй, дивний космос, повз невідомі планети й туманності. Це зовсім не нагадувало той космос, який він бачив по телевізору чи в телефоні. Це був інший вимір. Інший час.

А потім він просто заплющив очі.

Коли Богдан знову розплющив очі, першим повернувся нюх.

У ніздрі вдарив їдкий, нудотно знайомий запах заліза й міді.

Кров.

Тіло було таким слабким і ватяним, що він і за бажання не зміг би різко підвестися. І це, як виявилося, врятувало йому життя.

Богдан лежав у глибокій, липкій калюжі крові. Вона просякла його одяг і липла до шкіри. Обережно, самими лише зіницями, він розглянувся. Над ним, як і раніше, простягався той самий темний, мертвотний космос із чужими зорями та багряними галактиками.

А поруч лунало важке, сипле дихання.

У кількох метрах від калюжі рухалися тіні. Потворні істоти, схожі на диких псів чи вовків, але з викривленими лапами й без шкіри на мордах. З їхніх пащ капала слина, змішана з кров'ю, і вони з хрускотом обгризали чийсь величезний скелет.

Богдан завмер. Страх підступав до горла, але хлопець змусив себе дихати повільно й нечутно.

Він розумів, що його сюди хтось закинув. Згадав той голос. Згадав усе, що відчував.

«Ти дозволив мені дихати тут... То дай і розуму чистого», — подумки, трохи грубувато й по-своєму звернувся він до Творця. Йому було лише вісімнадцять, він був ще зовсім юним, але панікувати зараз означало негайно померти.

І раптом у голові сплила думка про дім.

Богдан згадав матір: її теплі руки, запах її парфумів. Згадав молодшого брата, який вічно просив пограти з ним у приставку. Але їхні обличчя вже починали розпливатися, ніби хтось стирав їх із пам'яті. Богдан стиснув зуби.

«Ні. Я запам'ятаю. Я повернуся до них», — пообіцяв він собі.

Чомусь він згадав, як читав Біблію вдома. Хоч у цю мить він і не думав про неї, напруга трохи спала, поступившись місцем холодному розрахунку.

Богдан лежав нерухомо в калюжі чужої крові, чекаючи, поки до тіла повернеться бодай трохи сил. Минав час. Минуло, мабуть, близько півгодини, перш ніж він зміг порушити пальцями. А потім помітив, що шкіра на руках дивно потепліла, хоча довкола панував крижаний холод.

Раптом одна з істот повернула свій облуплений череп у його бік...