Глава 1. Чужі зорі та запах заліза

Темрява не була порожньою. Вона тиснула на повіки, мов важка, невидима вода.

Богдан не відчував власного тіла — воно здавалося цілковито знесиленим і чужим. Він не міг ворухнути й пальцем, та розум працював чітко. Холод. Нестерпний, космічний холод пронизував наскрізь, і водночас десь зовсім поруч відчувалося дивне, джерельне тепло.

А потім пролунав голос.

Він звучав не у вухах — він відлунював просто всередині черепа:

— Сину мій. Я знаю, ти розгублений. Але це стане початком твоєї історії… і спасіння.

Богдан знав одну річ: ті, хто обіцяє спасіння, часто тримають ножа за спиною. Він навчився цього з сотень книжок, відео та історій, які бачив чи читав за своє життя. Хто розмовляв із ним? Бог? Демон? Або щось настільки давнє й чуже, для чого людське життя — лише піщинка?

Відповіді не було. Лише спалах.

А далі був політ. Богдан не втрачав свідомості. Він бачив усе: мчав крізь безкраїй, дивний космос, повз невідомі планети й туманності. Це зовсім не було схоже на той космос, який він бачив по телевізору чи в телефоні. Це був інший вимір. Інший час.

А потім він просто заплющив очі.

---

Коли Богдан знову розплющив очі, першим повернувся нюх.

У ніздрі вдарив їдкий, знайомий до нудоти запах заліза та міді.

Кров.

Тіло було настільки слабким і ватяним, що він навіть за бажання не зміг би різко підвестися. І це, як виявилося, врятувало йому життя.

Богдан лежав у глибокій, липкій калюжі крові. Вона просочила його одяг і прилипла до шкіри. Обережно, самими лише зіницями, він озирнувся навколо. Над ним так само простягався той темний, моторошний космос із чужими зорями та багряними галактиками.

А поруч лунало важке, хрипке дихання.

За кілька метрів від калюжі пересувалися тіні. Потворні істоти, схожі на диких псів або вовків, але з викривленими лапами й відсутньою шкірою на мордах. З їхніх пащ капала слина, змішана з кров'ю, і вони з хрускотом обгризали чийсь величезний скелет.

Богдан завмер. Страх підступав до горла, але хлопець змусив себе дихати повільно й безшумно.

Він розумів, що його сюди хтось закинув. Згадав той голос. Згадав усе, що відчував.

«Ти дав мені дихати тут… То дай і розуму чистого», — подумки, дещо грубувато й по-своєму звернувся він до Творця. Йому було лише вісімнадцять, він був ще зовсім молодим, та панікувати зараз означало негайно померти.

І раптом у голові спливла думка про дім.

Богдан згадав матір — її теплі руки, запах її парфумів. Згадав молодшого брата, який вічно просив пограти з ним у приставку. Та їхні обличчя вже починали розпливатися, ніби хтось витирав їх із пам'яті. Богдан стиснув зуби.

«Ні. Я запам'ятаю. Я повернуся до них», — пообіцяв він собі.

Чомусь він згадав, як читав Біблію вдома. Навіть не думаючи про неї в цю мить, він відчув, як напруга трохи вщухла, поступаючись місцем холодному розрахунку.

Богдан лежав нерухомо в калюжі чужої крові, вичікуючи, поки до тіла повернеться хоч трохи сил. Минав час. Пройшло, певно, близько пів години, перш ніж він зміг ворухнути пальцями. А потім він помітив, що шкіра на руках дивно потеплішала, хоча навколо панував крижаний холод.

Раптом одна з істот повела своїм обдертим черепом у його бік…