Забуті "перли" совка

     Не хочеться мені відкривати дискусію на тему коли було краще при совці чи за вільної незалежної України. Кожен має на цю тему свою думку чи чужу. Одне скажу - мені смішно коли молоді люди, які народилися в 90-х і ні хвилини не жили при совку, а часто й книжок не читали, або ще гірше - совкові книжки, що читали, гаряче сперечаються коли було краще.

Просто хочу навести деякі спогади.

                                                                                   *   *   *

     Я народився у Києві при "совку". Причому у самому центрі Києва. Я корінний киянин у багатьох поколіннях. І своє дитинство я провів у самому центрі міста – до школи ходив на Бессарабку, у кіно – на площу Толстого у кінотеатр "Київ", за продуктами у центральний гастроном, а за рештою – у ЦУМ на Хрещатику.

     До речі, згадав чарівний випадок, описаний у газеті "Вечірній Київ" на початку 60-х років – роки мого раннього дитинства. Це не анекдот, а бувальщина і, мабуть, літні Кияни його не всі пам'ятають.

   Київський центральний гастроном розташований на самому Хрещатику на розі з вулицею Богдана Хмельницького (тоді вулиця Леніна). У будівлі було всього 3 поверхи та на першому був і є Центральний гастроном. Якось у квартирі на 2-му поверсі лунає телефонний дзвінок.

-  Здрастуйте. З Вами розмовляє колишній мешканець Вашої квартири. Мої батьки після революції, перед війною сховали сімейні коштовності під підлогу під паркетом. Якщо Ви вскриєте паркет у центральній кімнаті біля самої двері, виявите металеву скриньку з чотирма болтами та гайками по кутах. Відкрутіть гайки та відкрийте кришку. Ви побачите, що я говорю правду. Можете собі взяти половину, а за половиною я заїду якось, - пролунало в слухавці.

     Потрібно сказати, що паркет справді був дореволюційним і, як Ви розумієте, якісним.

     Декілька днів тиша. Через якийсь час господарі вирішили ввечері таки перевірити. Ну не залишати все це й далі. Тихо розкрили дорогий паркет. Дійсно під ним пластина з чотирма болтами. Почали розкручувати.

     А коли розкрутили останній   . . .   звалилася люстра в гастрономі на першому поверсі.

    Благо був дуже пізній вечір чи ніч, і людей уже нікого не було. А люстри в гастрономі були зі справжнього кришталю і не молодші за старовинний паркет.

                                                                                    *   *   *

     Повернімося до Києва 70-х. Перехід під Майданом Незалежності був на тому самому місці. Щоправда розмірами меншими. Зверху була невелика площа імені дідуся Калініна із дивовижним фонтаном, навколо якого ходили ті ж самі тролейбуси 16-го та 18-го маршрутів. Як і зараз там була кінцева зупинка. Станції метро "Майдан Незалежності" взагалі не було, і перехід був дуже скромний. Але структура його була така ж, як і в нинішнього, але без "Глобуса" – просто ті ж два ряди підземних кіосків. В одному з них, у другому від центру у бік Головпоштамту знаходився пункт . . . перезаправлення стрижнів для кулькових ручок. Так, так, так. Саме перезаправлення стрижнів. Сам новий стрижень найпростіший (а він, до речі, і був єдиний, паркерів та іншого тоді просто не було) коштував у будь-якому магазині чи кіоску 8 радянських копійок. У величезному списку дефіцитів на той час він не значився. На ці гроші можна було 2 рази проїхатися тролейбусом або купити один пиріжок з чимось або випити дві склянки солодкої води в автоматі і ще 2 коп. Рано чи пізно стрижень списувався – усі навчалися чи працювали, писали багато – тоді ще комп'ютерів, планшетів, смартфонів та електронної пошти не було. Так ось яке скупердяйство було розвинене і на якому рівні. Люди збирали порожні стрижні, всією сім'єю ходили на Хрещатик у підземний перехід, стояли чималі черги та . . . перезаряджали стрижні за кілька копійок. Роботи завжди у майстра було багато, черги були чималі, щоправда, рухалися вони швидко і запах у переході завжди був "наваристий" і стійкий. Моторошно пахло пастою.

     Технологія була проста - майстер зі стрижня видавлював кульку (саме тому і стрижень, і ручки називаються "кулькові"), під тиском заганяв пасту із зовнішнього боку - не з боку трубки стрижня, ставив кульку на місце і знову завальцьовував металеву трубку щоб кулька не випадала. Все дуже просто.

     Але ж кулька не знала, що їй не можна випадати. Завальцовування не завжди було якісним, т.к. виконувалося у буквальному значенні "на коліні " і стрижень починав текти. І у школяра на уроці, і у службовця на роботі. Руки і в школяра, і в службовця були в пасті. А найприкріше – пляма на дні нагрудної кишені в сорочці чи піджаку. Адже в ньому носили ручки, кулькою вниз. Повірте, у школі, на вулиці чи в коридорі якогось закладу часто можна було зустріти персонаж відповідного віку з характерною плямою на одязі. Пляма не відпиралася і після цього сорочку, звісно, ​​викидали, а піджак, якщо пляма не виходила назовні продовжували носити - не видно ж. Отака була економія. Але стрижень тек необов'язково і перезаправленим стрижнем продовжували писати. Щоправда, такий стрижень уже писав недовго і рано чи пізно все одно підлягав заміні. Я не хочу образити радянських киян і не знаю, чи піддавався вже раз перезаправлений стрижень вторинної кари, але наврядче.

     Ви не повірите, але мені зараз навіть соромно розповідати це Вам та своїм дітям.

                                                                                   *   *   *