Різдво

— Ну, привіт, привіт, друже! Що, Петрику, почитаємо? — весело привітав Петрика мудрий Дмитро, аби не розпитувати що там і як, ще дужче не засмучувати дитину, про яку забули.

— Доброго вечора, — відповів Петрик. — Так. Почитаємо.

Він розстебнув курточку, зняв її з себе разом із ранцем, як це вміють робити тільки діти, розмістився на диванчику і приготувався слухати продовження недочитаної минулого разу казочки про Маленького принца.

Дмитро трохи почитав, потім зробив перерву на чаювання. Петрик пригостив свого друга цукерками, які щойно отримав у якості різдвяного подарунка від учительки. Подарунки дітям організовує зазвичай батьківський комітет, але що про це знають діти? 

Почаювали, повернулися до читання. Дмитро запропонував Петрикові зняти взуття і прилягти на диванчику. Він накрив дитину пледом. За Петриком так і не прийшли.

Коли Петрик заснув, Дмитро потиху став копирсатися по кишенях хлопчика і у його ранці, шукаючи телефон чи смартфон, чи будь-який інший пристрій, аби зателефонувати кому-небудь з його рідних і сказати, що з дитиною все добре, бо ж… Може шукають його? Хвилюються…  Але не у всіх первачків є свої телефони, він це розумів. Ні… Не було у Петрика нічого такого, не знайшов Дмитро.

Тоді він пішов на вулицю подивитися, чи не стукає там хто у двері школи — може хтось не знає, що тут є такий Дмитро у каптерці. Ні. На вулиці нікого не було, ніхто не стукав, ніхто нікого не шукав. Телефонувати у поліцію? Але навіщо? Приїдуть, налякають усіх. З дитиною ж усе добре, сита, спить собі у теплі на чистій подушці. Дмитро довго стояв біля шкільних воріт, вдивляючись у темряву — чи не біжить хтось по Петрика? 

Розмірковуючи над цією ситуацією і над тим, як би йому, Дмитрові, вчинити, аби було від того краще усім, він зовсім не помітив, що звичні зусилля правої руки стиснути у кишені гумову іграшку перестали бути марними — пальці поворохнулися! Це сталося, коли його мозок зосереджено сконцентрувався на дуже важливій, але зовсім іншій проблемі. Після того як він нарешті помітив, відчув, зроозумів, що пальці його рухаються, пройшло ще декілька годин, та він все одно продовжував і продовжував думати, як же це воно так могло статися, що про дитину забули усі її родичі? Та ще й у Різдво! Свято ж…

Саме тому, що Різдво, Олена вирішила, що буде неправильно забирати дитину до себе у Святвечір. Краще вона з ним погуляє наступного дня. Бо ж, все-таки, у Петрика своя родина. Так думала Олена. Нехай побавиться із сестричкою, а потім вже зустрінеться із бабцею…

Так само подумала й Людмила. Що буде негарно, якщо вона у Святий вечір не дозволить Олені забрати онука до себе. Мовляв, завжди можна, а на свято — зась! Нехай побуде з бабусею, а потім — побавиться із сестричкою.

Наталя ж не претендувала ані на дитину, ані на втручання у питання його виховання — приходила на допомогу, як вчать мудрі люди — тоді, коли її про це просили.

Петрика ніхто не шукав. За ним ніхто не йшов. Дмитро завершував своє чергування. Наступного дня він годував дитину печивом і гарячим чаєм, читав про Маленького принца і виходив з ним на прогулянку. А потім, узявши хлопця за руку, пішов із ним разом. 

Шукати маму!