Родина Петрика

Та повернімось до Петрика, який тим часом, поки ми оповідали про Дмитра,  благополучно дійшов до тієї самої школи. Так! Петрик навчався у тій самій школі, де працював Дмитро. Так сталося…

Петрик  старанно, хоч це йому й не подобалося, але ж — докладав зусиль до здобуття упевненого статусу власної чемності заради надії на своє повернення до маминих обіймів. Звичайно, що не сьогодні. Сьогодні не вдасться. Тітка казала, що бабця Олена його забере зі школи. Значить. Сьогодні він ночуватиме в неї. 

Бабця Олена була мамою Петрикового батька. І не те щоб Петрик її не любив. Любив… Але якось трохи дивно. Він і сам не розумів, що саме йому здавалося дивним. Що може хлопчик зрозуміти у свої шість з половиною років? Хто про себе щось пам’ятає з цього віку? Когось любиш більше, когось ніби ще більше, а сумуєш за найріднішими. 

Річ у тому, що Петрик підсвідомо відчував, не міг не відчувати того, що дорослі від нього ніби й намагалися приховати, але… Якось не надто старанно, не надто переймаючись саме цією стороною питання — Петриковою. 

Напруження у родині розпочалося ще задовго до його, Петрикового, народження і тривало безперервно весь час з періодичними спалахами чергових несистематичних кульмінацій. Спочатку Поліні,  Петриковій бабусі за мамою, не сподобався Павло — той хлопець, що з часом став Петриковим татом. Та то би ще, як то кажуть, півбіди. Бо вона ніби з часом не надто сильно забороняла доньці зустрічатися з Павлом, нервувала мовчки.

Потім виявилось, що проти Людмили, її дочки — чарівної русявої дівчини, палко закоханої в свого Павла, категорично налаштована та сама Олена, яка тоді ще не була Петриковою бабцею. Не сподобалася їй невістка, і хоч ти вбийся! А молоді виявилися наполегливо впертими — одружилися, не зважаючи ні на що, винайняли житло і народили свого Петрика. 

Та щастя було недовгим. Як вже відомо, Павло поїхав до Італії заробляти гроші на власне помешкання і… Що там сталося — ніхто не знає. Що могло трапитися з її чоловіком — Людмила не могла собі й уявити… Але в один з його приїздів відбувся суд — розлучення. І все скінчилося. «І чого вони усі так плачуть?» — думав Петрик, міцно тримаючи мамину руку.  Для нього все було добре. Тата він не пам’ятав зовсім, а матуся нікуди не поділася. Тож — усе чудово! А вони ревуть і ревуть… Не зрозуміло.