Щасливе життя

Також батьки, які запізнювалися забирати додому вчасно своїх першачків, звернули увагу на дивака Дмитра і це також не могло не вплинути на долю самотнього чоловіка. Бо серед зайнятих у своїх справах до пізнього вечора батьків виявилися досить впливові в місті лікарі, посадовці, підприємці, які щиро захотіли допомогти Дмитрові бодай у чомусь. І не тому, що він такий собі покривлений долею. Зовсім ні. Хіба ми не проходимо повз недолугих калік?.. Так, ми не байдужі. Але ж і не переймаємося, що вони там їдять, де живуть, чим вкриваються… Але для людини, яка уважна до нас самих, ми хочемо бути чимось корисними ніби у відповідь. 

А Дмитро з дня на день, з року в рік робив людям тихі невеличкі добрі справи. І люди до нього звикли, мов до повітря. Дехто навіть став звертатися до нього: «Дмитре Павловичу!» і від цього звернення згорблена від народження, ніби вічно похилена вперед, сумна спина Дмитра стала помітно прямішою і погляд його засвітився трішки інакшим світлом — світлом перемоги над природною безвихіддю, над відчаєм, над хворобою і самотністю.

Про що мріяв Дмитро? А ні про що він не мріяв. Бо мріє той, хто на що-небудь іще хоч трішечки сподівається. А він вже не сподівався. Жив собі з дня на день і радів тому, що є. Було б добре, якби рука його права трохи ожила, бо якось важкувато йому приходиться іноді. Вона не зовсім заніміла, але й не здорова. Силу має, але пальці мов закам’янілі. Лікарі казали — треба розробляти, носити якусь м’яку іграшку у кишені і постійно намагатися  ту іграшку пальцями стиснути… Але Дмитро її навіть в руці втримати не міг. Тому й не виймав руку зі своєї кишені — аби не втратити, аби не випала десь привселюдно та гумова дитяча іграшка, бо діти тоді точно засміють — хіба ж їм поясниш, що він не бавиться нею, а руку розробляє… Саме через ту іграшку права кишеня Дмитрового піджака завжди виглядає якоюсь відстовбурченою на відміну від лівої. 

Цього ранку Дмитро, як завжди, збирався на роботу, радіючи з того, що не буде йому так самотньо вдома зустрічати Різдво… У всіх інших його колег по роботі є родини, їм є кому радіти і вони попрохали Дмитра помінятися змінами. Так було завжди. Але річ у тому, що саме через цю потрібність хоч кому-небудь у світі, нехай хоч і на робочому місці, аби було з ким помінятися змінами у Різдвяну ніч, Дмитрові вже було радісно на душі і очі його сяяли вдячністю.

Він діловито вмивався, ретельно поголився, довго дивився на своє некрасиве обличчя. Ніс стирчав так, що Дмитрові здавалося, що сам він увесь є меншим за свого носа. Очі ніби не малі, але якісь несиметричні і розташовані надто далеко від того довжелезного ще й горбатого носа. Губи його чи то від народження, чи ще у дитинстві покривилися кутами донизу… Так він і жив, шкутильгаючи, але ж — діловито! «І за що вони мене люблять? — подумав Дмитро. — Я б такого страхопудного нізащо на поріг не пустив. Тим більше — до школи! Дітей лякати… Ще присниться отаке страховисько комусь… Тьху-тьху-тьху…»

Але йому було куди шкутильгати — справи чекали, робота! Він усміхнувся і, одягнувшись трішечки по-святковому, пошкутильгав до школи. Він вже досить давно живе на світі і не одне Різдво прочергував, нічого не очікуючи ні дивовижного, ні навіть дивного. Колись, коли він був іще маленьким, він мріяв, аби сталося диво — аби він прокинувся вранці здоровим і гарним! Та… Нічого не мінялося. І тепер він уже більше ні на що не сподівався. Головне — не втратити того, що він вже встиг відвоювати у долі ціною власних зусиль, роками наполегливої праці. Це було важливо. Найважливіше! Все інше — пусте.