Ось так одна дивовижна учителька своїм вчинком перевернула назавжди ставлення школярів до цієї одинокої людини. Бо ніхто про нього нічого не знав. Можливо, якби він жив десь у Лондоні на початку ХІХ століття, то про нього б написав Чарльз Діккенс. Але це не Лондон і навіть не Портсмут, де народився Діккенс, а маленьке містечко на заході України. І зовсім не дев’ятнадцяте століття, а — двадцять перше. Діккенса вже давно нема і ніхто ніколи про Дмитра не напише. А вартувало б!
І зовсім не тому, що Дмитро убогий сирота і каліка. Сиріт — море і калік на світі багато. Та дехто зі своїм каліцтвом носиться гордо, конвертуючи його у тверду валюту, мовляв, подайте заради Христа, на харчування… А Дмитро ж, навпаки, неймовірно соромився як каліцтва свого, так і сирітства. І якби не Єлизавета Яківна, котра звідкілясь провідала про всю цю історію, про його долю, то ніхто би й не дізнався — Дмитро ніколи б не розповів. Він дещо здивувався, коли почав раптом помічати, що діти геть змінили до нього своє ставлення, а деякі навіть підходили із вибаченнями.
У школі Дмитро працював давно і дуже радів цій своїй такій простій, для когось зовсім нецікавій роботі. Але йому так довго не вдавалося нікуди влаштуватись, що він вже починав впадати у відчай! Його ніхто не хотів брати, бо ж… Хто хоче каліку? Та ще й самотнього… Була б хоч якась у нього родина, аби хто-небудь міг на нього вплинути — то була б зовсім інша справа! А так… Що йому залишається одинокому — лише горілку пити із фізруком та трудівником. Але трудівником у цій школі працював сам директор, тож з ним не дуже попиячиш, а фізкультуру вела молода дівчина — теж до горілчаних виробів байдужа. Певно, через це, а, може, й не через це, а зовсім через щось інше, але директор колись таки прийняв рішення узяти на роботу цього нещасного бідака. Тоді школа опалювалася вугіллям і потрібно було цілий день у тому вугіллі вовтузитись, чистити печі, вивозити золу і все таке, що для здорового чолов’яги не завжди підійшло б. Але Дмитро так зрадів, що спочатку навіть і не повірив! Він декілька днів іще після того приходив і перепитував:
— Чи то правда, Олександре Юрійовичу, що ви мене берете? Чи не здалося мені?
Але то була правда. Справжнісінька. І нічого дивного — узяли й узяли.
Річ у тому, що Дмитро із самого дитинства дуже хотів бути корисним людям. Корисним! Не якимось там недолугим інвалідом, а повноцінним представником суспільства. Він мріяв мати друзів, колег, мріяв вирішувати якісь виробничі питання, бути у вирі подій, а не просиджувати ціле своє життя у чотирьох стінах. Бути повноціннім з точки зору медкомісії йому не вдасться ніколи — на те була божа воля чи вирок невблаганної долі. Але з точки зору суспільного життя — це вже Дмитро міг вирішувати самостійно. Не тільки міг, він понад усе на світі хотів це вирішити раз і назавжди, аби компенсувати в самому собі, у душі своїй, своїми справами те, що недодала йому така щедра на внутрішню жагу і скупа на зовнішню красу і Дмитрове здоров’я матінка-природа.