Єлизавета Яківна

А тим часом, як це завжди буває, поки з нами щось десь відбувається, то в інших місцях трапляються свої події. В одній невеличкій кімнаті самотнього чоловіка господар цього помешкання збирався на роботу. Це був старий Дмитро-кочегар, а точніше — опалювач. Він працював у школі. Вже давно. І зовсім він не був старим, лише виглядав, як старий, і поводився, мов дідуган — на всіх дивився проникливим добрим поглядом, яким зазвичай дивляться на світ божий літні люди, для котрих кожен день на цьому світі важливий, бо мало залишилося тих днів. Ми всі спочатку так живемо, ніби житимемо вічно. А потім настає момент і розумієш — ні, не вічно… Скоро все скінчиться. А коли розумієш, що щось втрачаєш, то все раптом стає інакшим — гарнішим, цікавішим; і шкода з усім тим розлучатися. 

Дмитро був надто худим і нещасним на вигляд, дуже бідним і скаліченим. Старші хлопці у школі під час перерви якось почали до нього чіплятися, бо ж він не міг за себе постояти, захиститися. А діти бувають жорстокими. Дмитро шкутильгав так, ніби права нога у нього була паралізованою. І праву руку він ніколи не виймав із кишені старенького поношеного піджака. Але ніхто ніколи не чув, аби він на когось сварився чи жалівся на щось. Вчителька української мови і літератури Єлизавета Яківна якось проходила повз і побачила, як сміються над Дмитром недолугі школярі… І втрутилася! Не просто втрутилася, вона пройшлася по всіх класах, увійшла до кожного кабінету, перервавши урок і розповіла історію Дмитра-кочегара:

— Його знайшли на вулиці взимку у Різдвяну ніч, коли він був немовлям. Він був вже зовсім посинілим від холоду! Як йому вдалось вижити і хто його покинув — один тільки Бог святий знає… Сирота скалічений, один у цілому світі! Радіє з того, що має роботу і може заробити на скибочку хліба, а ви, паразитські діти, ще тут над ним знущаєтеся?! Та як же вам не соромно?! Як вам не боляче?! Людина самотня, хвора, беззахисна, а ви — бездушні жорстокі покидьки! Навіщо я вас вчила стільки років? Ви неварті ані моєї праці, ані моєї поваги. Мені соромно, що ви — мої учні. 

Єлизавета Яківна не кричала, ні. Вона говорила тихо, але здавалося, що звертається до кожного, навіть до того, хто ніколи й не думав знущатися з Дмитра. І ці слова її мали колосальний вплив на всі наступні покоління учнів цієї школи. 

З того часу навіть якщо хто-небудь із новоприбулих, хто не в курсі був загальноколективного ставлення до Дмитра, намагався  лише жартома хоч би й позаочі посміятися з опалювача, одразу ж отримував таку однозначну і різку відсіч, що годі й було продовжувати в тому ж дусі.