Петрик

«Ось і зима!» — радісно подумав Петрик, вийшовши вранці з дому. Того дня сніг випав вперше. Та сніг — не дощ, хоча i тому і іншому все одно на що падати: чи то — на дахи будинків, чи то — на дорогу. Все їм однаково. Але дощ оголює, вимиває, виточує водяною своєю силою. Де яка тріщинка може й завелася, то він її мусить «вдосконалити» до великої тріщини… Сніг — навпаки! Хоч і тимчасово, але ж прикриє, притрусить, прикрасить усе навколо і здається що — ось воно щастя! 

Та не довго радів Петрик снігові. Може хвильку чи дві… А потім згадав, куди йде, і серцем засумував. Тітка Наталка діловито вела його до школи:

— За тобою сьогодні прийде бабця Олена, бо у них нині свято… Обережно, не впади, тут, бачиш — слизько… Не впади! Не впади! Ааааа!

Петрик здивовано обернувся і побачив, що тітка Наталка таки впала. А він — ні. Дивні ці дорослі: самі застерігають, самі ж і бехкаються. Слизько їм… Бач… Певно, що слизько — зима ж!

Зима! Все побіліло і на душі ніби посвітлішало. Петрик дуже сумував за мамою. Та йому усі пояснювали, що у мами зараз купа справ, що вона нещодавно народила йому сестричку і що якщо він буде поводитись чемно, то вона його скоро знову забере до себе. Петрик поводився чемно, але щось тут таки не те… Бо мама його все не забирала й не забирала. 

І навіщо йому та сестричка — він не розумів і не міг збагнути ніяк! Якщо йому народила, то чому її від нього тепер усі ховають? Бувало таке, що хтось із бабусь подарує йому якусь непотрібну річ. Ну то й що? Її ж потім ніхто не ховає. Вона все одно, хоч і не потрібна, залишається Петрику. А тут…

Мамина сестра тітка Наталка узяла його до себе і водить до школи. Мама не ховається, він маму бачив, коли його повели до школи вперше. Мама була тоді із дитячою коляскою, стурбована така і зовсім ніби якась не така, не його, чужа якась. Не пригорнула його.. Ні, пригорнула. Але не так, як завжди, до народження сестрички. Не довго, а на одну тільки мить. «Так не чесно… — подумав Петрик. — Це не по-справжньому! Не по-нашому! Я так не хочу…» І образився. Але що з того? Все одно ніхто й не помітив. Таке життя.

А все через оту сестричку. Напевно через неї і до школи тепер потрібно ходити. А там вчителька… Ой… І навіщо то все? Невже не можна просто побігати, порадіти, ось, наприклад тепер — пожбурлятися сніжними кульками?! Це ж так весело! Ні… Треба мучитись разом з іншими: писати у зошиті якісь дурні палички, виводити закарлючки, а воно не вдається, вчителька невдоволено заставляє переписувати знову і знову. Біда…

Свого тата Петрик не пам’ятав зовсім. Кажуть, що він був хорошим, бо поїхав кудись далеко на заробітки. До якоїсь Італії. Петрик не розумів — де то. Але якось усвідомив, що тато більше ніколи не повернеться, бо там у нього вже нова родина і Петрик йому зовсім не потрібен. 

У мами теж нова родина, але такого не може бути, аби Петрик їй не був потрібен! Просто треба почекати. І Петрик чекав. Якби ще не ця школа, то чекалося б набагато легше. Він би бігав по подвір’ячку, грався із сусідськими хлопчаками — час би збігав швидше й веселіше. Але коли він починав скиглити, що не хоче до школи, то тітка Наталка одразу ж нагадувала йому про маму і про те, що він мусить бути чемним, аби мама його знову забрала до себе. І Петрик замовкав.

Тітка Наталка деякий час намагалася підійнятися з тротуару, не зачепивши Петрика. Падаючи, вона одразу ж відпустила його руку, і він стояв тепер окремо, спостерігаючи за нею. Він підійшов до неї ближче і почав допомагати їй підвестися на ноги. 

— Зачекай, зачекай, Петрику, — знову зупиняла його Наталка, — я сама! Дивись, не впади!
Але Петрик і не думав падати. На відміну від Наталки, яка, вже майже піднявшись з тротуару, знову примудрилася підковзнутися і впасти.

— Та що же це за напасть така? – нервувала Наталка. 

— Тітко Наталко, ти може повернешся додому та перевзуєшся у інше взуття? А я сам дійду до школи, тут вже близько і дорогу переходити не потрібно, – промовив Петрик.

— Ой, який ти кмітливий! Точно! Це ж у мене взуття таке… — відповіла йому Наталка і почала рачки рухатись в бік найближчого будинку. Там вона таки підійнялася на ноги і дуже обережно пішла назад додому.

Того дня Петрик до школи прийшов сам.