Розділ 3 — Ритм Стерильності

Світло в оглядовій палаті здавалося занадто яскравим, майже хірургічним, ще до того, як вони потрапили до справжньої операційної. Зоряна закрила медичну карту на планшеті й підійшла ближче до Ліззі. Тепер, коли перші хвилини знайомства минули, увімкнувся її «автопілот» — режим максимальної концентрації, де емоції випаровувалися, залишаючи лише гострий інтелект.

— Міс Спенсер, я маю провести повний огляд перед анестезією, — голос Зоряни звучав рівно, наче вона зачитувала п’єсу, яку знала напам’ять. — Мені потрібно переконатися, що немає прихованих травм.

Вона почала з голови. Бліді, тонкі пальці Зоряни, холодні від постійного використання антисептиків, обережно торкнулися скронь Ліззі. Вона перевіряла цілісність черепа, пальпуючи ділянку навколо синця.

— Подивіться на мій ніс, — наказала Зоряна, дістаючи маленький ліхтарик.

Вона посвітила спочатку в ліве, а потім у праве око пацієнтки. Чорні, глибокі зіниці Ліззі реагували синхронно, звужуючись під світлом. Зоряна затрималася на мить довше, ніж вимагав протокол: вона мимоволі замилувалася контрастом між темрявою очей Ліззі та яскравим променем.

— Реакція зіниць у нормі. Ознак серйозного струсу мозку немає, але легка контузія можлива, — сухо констатувала Зоряна.

Далі її руки спустилися до грудної клітки. Вона обережно, але впевнено промацувала ребра Ліззі.

— Глибокий вдих, — попросила вона.

Ліззі вдихнула, і на її обличчі з’явилася тінь болю.

— Болить праворуч, — прошепотіла вона, голос був ледь хрипким.

— Тріщина шостого ребра, ймовірно. Поки що нічого критичного для дихання, але це пояснює ваш дискомфорт.

Нарешті, Зоряна перейшла до головного — пошкодженої лівої руки. Вона звільнила кінцівку від тимчасової шини. Видовище було не для слабкодухих: передпліччя виглядало деформованим, шкіра навколо ліктя налилася багряним кольором, а відкрита рана на зап’ясті продовжувала сочитися.

Зоряна взяла теплу, карамельну долоню Ліззі у свої бліді руки. Цей фізичний контакт був необхідний, але він викликав у Зоряни дивне відчуття — наче вона тримає в руках щось живе і цінне, що може зламатися остаточно під її вагою.

— Спробуйте поворушити кінчиками пальців, — м’яко попросила вона.

Пальці Ліззі ледь помітно здригнулися.

— Я майже не відчуваю мізинця, — з тривогою сказала дівчина.

— Це ліктьовий нерв. Він затиснутий або надірваний. Саме тому ми йдемо в операційну зараз. Якщо ми не звільнимо його протягом години, ви можете втратити чутливість назавжди.

Зоряна підняла очі й зустрілася поглядом із Ліззі. Психолог у Ліззі, здавалося, не вимикався навіть під дією морфіну. Вона спостерігала за кожним рухом Зоряни — за тим, як та хмурить брови, як закушує губу, як її «акторська» впевненість на мить зникає, коли вона бачить серйозність травми.

— Ви зараз не просто лікар, — тихо промовила Ліззі, поки медбрат закочував у палату каталку. — Ви зараз намагаєтеся бути ідеальною, щоб не відчувати страху.

Зоряна завмерла. Вона відчула, як її корсет під сукнею (який вона ще не зняла, лише одягнувши поверх хірургічний костюм) став затісним. Ця дівчина бачила занадто багато.

— Міс Спенсер, зараз не час для психоаналізу, — відрізала Зоряна, хоча в глибині душі її «метелики» знову почали битися об ребра. — Зараз час для анестезії.

— Перекладаємо на три-чотири! — скомандувала Зоряна медбратам.

Вони обережно перемістили Ліззі на каталку. Колеса застукотіли по лінолеуму коридору, створюючи ритмічний, тривожний звук. Зоряна йшла поруч, тримаючи руку на бортику каталки. Мимохідь вона поглянула на своє відображення в скляних дверях переходу — бліда постать у блакитному костюмі, з розпатланим темно-каштановим волоссям під шапочкою. Вона виглядала як героїня драми, що готується до фінального акту.

Перед входом у стерильну зону Зоряна зупинилася, щоб помити руки. Це був цілий ритуал. Вона терла шкіру щіткою до червоного кольору, змиваючи все: залишки вечора, запах кави, думки про метеликів. Вона готувалася стати інструментом.

— Ви готові, докторе Кім? — запитав анестезіолог, перевіряючи балони.

Зоряна подивилася через скло в операційну, де Ліззі вже готували до сну. Її розпатлана чолка була прихована під медичною шапочкою, очі заплющені.

— Готова, — відповіла Зоряна.

Вона одягла маску. Тепер були видні лише її очі — одне живе, каре, сповнене прихованої напруги, і друге — незряче, біло-голубе, холодний свідок її життєвого вибору. Вистава починалася. Тільки ціною в ній було не аплодування, а майбутнє дівчини, яка встигла зазирнути їй у душу.