6

Спочатку ми опинились у довгому тісному коридорі, якому, здавалось, не було ні кінця ні краю. Кнуд крокував попереду із запаленим смолоскипом у руках, кіптяві промінчики якого ледь-ледь освітлювали дорогу, не можучи вирвати у пітьми навіть декількох метрів. Адам йшов посередині, поки не завдаючи ніякого клопоту. З часом очі звикли до темряви, так що я почав помічати на стінах вирізані руни, розміщені, здавалось би, у цілковито хаотичному порядку. Що вони означають? Напевно, в усьому світі уже не лишилось людини, яка б змогла збагнути їх істинне значення.

 Коридор почав розширюватись, і ми нарешті добрались до просторої зали, склепіння якої трималось на таких же масивних та грубо обтесаних колонах. У стінах звідусіль були прорізані спеціальні ніші, в яких розміщувались напівзгнилі труни, а рівно посередині, на спеціальному постаменті, стояв прикрашений дорогоцінним камінням величезний саркофаг. І саме на  його кришці, десь на рівні грудей, лежав той самий амулет – блискучий синій камінь у формі сльози, що кріпився на тонкий золотий ланцюжок.

– Ось воно, серце зла, – вирвалось у мене – Що, Адаме, впізнаєш цей амулет? 

Новіцій виглядав жахливо. Тіло його дрижало в лихоманці, волосся враз змокло від поту, а в очах почав жевріти вогник безумства, такий знайомий кожному інквізитору. На щастя Кнуд та Варді, без будь-яких наказів, зреагували миттєво. Адам тут же опинився на холодній підлозі, міцно зв’язаний по руках та ногах. Він пручався, волав не своїм голосом, вигинався від болю та люті, але нічого не зміг зробити. Його тримали міцні руки північан, які, очевидно, уже встигли набачитись різної чортівні і не боялись нічого, навіть страшного Рагнарьоку. 

– КАР АНГУЛ! СТРЕН КАРДІС! –  горлав новіцій – СЕКУЛ РА МОРТА! БАЛІС! 

– Запхніть йому щось у рота! – роздратовано гаркнув Драгош – Я не збираюсь вислуховувати це богохульство.

Варді прийнявся до справи, але ніяк не міг розчепити щелепи новіція, який зараз видавав протяжні гортанні звуки, що розносились по кургану моторошною луною.

– Дозволите, пане? – поглянув він на Драгоша.

Той кивнув.

– Давай швидше.

Варді, особливо не церемонячись, вдарив Адама закутим у залізо чоботом. Той лише схлипнув та розкрив на мить рота, намагаючись набрати побільше повітря, і одразу за це поплатився. Кляп вмить лишив його можливості хоч що-небудь сказати.

– Треба було зробити це раніше, ще перед тим як заходити, – підсумував інквізитор – Хоча це вже неважливо… Зоряне, що далі?

– Треба одягнути йому амулет на шию, – відповів я, нарешті зібравшись – Звісно, перед цим приготувавшись.

– Освячені рукавиці зі срібними вставками?

– Так.

– А також  спеціальне замовляння, – інквізитор на мить призадумався – Praesidium чи Custos meus?

– Praesidium, думаю, підійде краще. Хоча ти і сам все гарно розумієш, як я бачу.

– Вчився у кращих.

Помолившись, ми прийнялись до роботи. Драгош одягнув рукавиці та, читаючи старе як світ замовляння, закрокував до саркофага. Я також почав повторювати за ним слова уже давно мертвої мови, сподіваючись, що це зможе посилити їх ефект. Інквізитор обережно підняв амулет, підозріло примружився та за декілька кроків опинився уже біля скрюченого новіція.

– Тримайте його! – крикнув я, на мить перервавши своє закляття – Але обережно. Не дай боже цей амулет зачепить когось із вас, хлопці.

Північанам не треба було повторювати. Адам на мить завмер, і Драгош, вчасно скориставшись моментом, натягнув йому на шию прокляту прикрасу. Спочатку мені здалось, що шкіра новіція, якої торкнувся амулет, зашкварчала, однак ніякого специфічного запаху за цим не послідувало. Інквізитор з помічниками відскочили назад, я також відійшов, в той час як Адам, безперестанно горланячи, вигинався на підлозі. Ще момент – і роздався спалах світла, який вмить осліпив усіх в підземеллі.

***

Погода знову почала псуватись. Небо затягувалось хмарами, тяжкими та загрозливо-темними, здійнявся вітер, який пробирався під складки ряси та морозив шкіру. Я примостився на круглій каменюці неподалік від входу до кургану та енергійно кліпав очима, стараючись знову повернути зір таким, яким він був ще до вибуху.

Все пройшло як по маслу. Захисне примовляння спрацювало, древній чаклунський дух покинув Адама та відправився у потойбіччя і, сподіваюсь, більше ніколи звідти не повернеться. Ми, звичайно ж, все добре перевірили, благо необхідне інквізиторське обладнання було на місці, і лише після цього покинули підземелля.  

– Ну і змусив ти мене попітніти, – кинув Драгош, присівши поруч – Що ти там очі треш? Ще не відпустило?

Я мотнув головою. Відхід духа до потойбіччя викликав спалах магічної енергії – як виявилось, надто сильний та яскравий як для моїх старечих очей. Перед ними все ще плигали поодинокі вогники, ніби я потрапив всередину дитячого калейдоскопа. 

– Нічого страшного, – відмахнувся інквізитор – Пройде з часом. А якщо ні – зробиш собі припарки, як повернешся до монастиря. А от Адаму твоєму, скоріш за все, уже нічого не допоможе.

Я вмить обернувся.

– Що ти хочеш з ним зробити?