Забуті гріхи

5

 

– І все-таки ви впевнені у цьому? – брат Захар виглядав вкрай заклопотаним.

– Певен, – відмахнувся інквізитор – Симулянтів я легко розпізнаю. Цей ваш Адам – звичайний крадій та розбійник. Пробирався у будинки заможних містян, підрізав гаманці на ринках, навіть грабував могили. Він посварився з іншою бандою та, боячись за власну шкуру, вирішив переховатись у вашому монастирі…

– А як же абат із…

– Можна сказати, випадковість. Він не планував їх вбивати. Адам добряче тут відсидівся і уже не бачив сенсу перебувати у цих стінах ще довше. Він збирався втекти і, звичайно же, як справжній злодій, вирішив прихопити із собою щось золоте та блискуче. Інакше вони не можуть, ці негідники. Ваш новіцій пробрався до монастирської казни, а по дорозі назад натрапив на абата та санітарного брата. Той же часто навідував настоятеля?

Захар, здавалось, поки що вірив кожному слову.

– Так, у його велебності були проблеми із нирками, – задумливо відповів він.

– Отож, Адам вирішив прибрати усіх свідків, але втекти уже не зміг. Раніше, ще в місті, його гарно відгамселили, так що у псевдоновіція частенько були запаморочення та кровотечі, – Драгош закашлявся – Отже, боротьба з ченцями лише погіршила ці проблеми і, з останніх сил, Адам поплентався до виходу. Остаточно він втратив свідомість уже біля келії брата Зоряна.

– А як же та історія із духом?

– Пусті балачки. Такі покидьки як Адам можуть замилити очі кому завгодно. А  брат Зорян, добра душа, йому і повірив. Так-бо набагато простіше жити, вірячи, що людина сама по собі не здатна вчинити таких звірств. Ніби тут замішана якась потойбічна сила.

– Я завжди знав, що не слід вірити Зоряну… Ой, перепрошую… Але ж погляд його, і голос, і рухи… Це було аж надто неприродно.

Драгош лише розвів руками.

– Я вмію розв’язувати людям язики і не боюсь вдаватись до сили, коли це необхідно. Під час своєї практики я бачив багатьох одержимих, так що можу відрізнити симулянта. Ваш Адам – саме він.

– І що тоді ви збираєтесь робити?

– Відвезу покидька до міста та передам світському суду. Думаю, візьму із собою ще брата Зоряна, аби той дав показання.

– Якщо треба, я також можу…

– Ні, це зайве. Ми розберемось і самі. А тепер, думаю, треба уже збиратись у дорогу.

***

Останні дні мені довелось провести під арештом, так що було вкрай приємно знову опинитись на свіжому повітрі. Після дощу пахло вологою землею, деревом та кінським гноєм – типовий запах для якого-небудь прикордонного містечка. Драгош приїхав сюди на критій підводі, пофарбованій у чорний, в яку був запряжений дебелий ваговоз вороної масті. Поруч, на конов’язі, стояло ще двоє коней, які, як можна було здогадатись, належали супутникам інквізитора. На дорозі, певно, ці пси господні виглядали вкрай серйозно та похмуро.

За спиною почулись кроки, і я оглянувся. Драгош пробирався до мене через двір, притримуючи поли свого  довгого плаща, аби не забруднити їх у багнюці.  З власного досвіду знаю – справа досить безглузда у довгій дорозі. Багно все одно заплямує твої черевики та штанини, варто розслабитись лише на долю секунди.

– Дивлюсь, верхи ти вже не їздиш, – сказав я, коли ми порівнялись з інквізитором.

– Є деякі проблеми зі здоров’ям, – неохоче відмахнувся той – Тепер їжджу в цій халабуді. Тут і дах є, і під чресла можна щось підкласти. Хоч перину, хоч подушку… Аж шкода пускати всередину твого Адама.

– Він поїде у підводі?

– А що залишається? Їздових тварин у вас немає, так я розумію?

– Уже ні. Був віслюк та здох. Отож пішки ходимо. Навіть Мартину, одному з наших братів, прийшлось іти в місто на своїх двох. Грішна справа, я навіть не встиг поцікавитись про нього. Як ви, зустрілись?

Драгош демонстративно зітхнув.

– Отак ви печетесь про ближнього свого? І не соромно?

– Соромно. Ще і як, – сказав я серйозно – То що з Мартином?

– Живий він та здоровий. Наздогнав нас на дорозі до Вересів… Везучий малий… Ти ж знаєш, що в тамтешніх лісах хазяйнували розбійники?

– Чув дещо. Вони взагалі повсюди трапляються, ці бандити.

– Еге ж. Але ті покидьки вдягали рогаті маски перед тим, як грабувати подорожніх. Власне, я б не став займатись ними, якби не це…

– Місцеві постарались?

– Так. Люди забобонні. Деякі з селян завбачили у розбійниках рогатих чортів, а це вже справа для інквізитора… Звичайно ж, нічого пекельного в тих бандитах не було. Звичайне бидло, з двома руками та ногами. Потолоч. Я зібрав варту із Вересів, знайшов їх табір в лісі та всіх порозвішував вздовж дороги. Ти ще побачиш тих гадів, Зоряне, варто нам тільки виїхати.

Не встиг я нічого відповісти, як двері споруди келій відчинились, і на подвір’я вибрався спочатку брат Захар, а за ним – Адам, із перев’язаними руками та мішком на голові. Обабіч нього крокувало двоє найманців, кремезних та світловолосих – вже згадані інквізитором Варді та Кнуд. Один із них мав довгі вуса та ледь посивіле волосся, заплетене в тугий пучок на маківці, та носив за спиною масивний дворучний меч. Інший – бородатий, з виголеною головою та коротким чубом, мав на поясі декілька кинджалів, а за плечима – легкий арбалет.  Вони мовчки пройшли по двору, запхали Адама до підводи і одразу повернулись до інквізитора. Той швидко нас познайомив.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше