4

При декотрих монастирях споруджували тюрми. Вони служили місцем для покарання різноманітних вільнодумців, єретиків, відступників, а також просто тих, кого церковний суд (можливо навіть на прохання когось вельми впливового) визнавав винним у злочинах проти віри. Нашому абатству пощастило минути усі ці релігійні та політичні інтриги, тому, власне, ніяких окремих казематів у нас і не було. Адама ще раз міцно зв’язали та просто зачинили у  льоху, а мені ж, напевно з поваги, дозволили залишитись у своїй келії. Замісник Захар, звичайно же, був обмеженим самодуром, проте інші брати розуміли ситуацію інакше. Я все-таки знешкодив небезпечного, хоч і не по свій волі, убивцю та зберіг немало життів, а це хоч щось та значило.

Втім, біля моїх дверей постійно чергував який-небудь ченець – в якості охоронця. Тричі на день до нього приєднувався ще один монах, що приносив тацю з їжею, іноді навіть ще теплою, а також декотрі новини. Останніх було небагато. Тієї ж ночі брат Мартин, наймолодший серед нас, відправився у місто, аби звернутись до представництва інквізиції, проте минуло вже декілька днів, а від нього не було ні слуху ні духу.

– Можливо, нарвався на розбійників, – припустив брат Дмитро. Того разу йому випало бути вартовим біля моїх дверей, і ми іноді перемовлялись, коли цього ніхто не міг почути – Зараз часи складні.

– А коли вони були легкими? – зітхнув я – Чогось не пригадую… А щодо розбійників, який їм сенс нападати на монаха? Що у нього можна відібрати? Рясу або вервицю?

– Якщо так гадати, то бідняки ніколи б не гинули.

На якусь мить запанували тиша. Надворі завивав вітер та лив дощ, відбиваючи по стріхах нервовий дріб. Така погода стає у нагоді різним лиходіям, подумалось мені, тому що злива приглушує звуки і дозволяє добратись до жертви непоміченим. Тільки от зараз, щоправда, мені вдалось почути дещо незвичне.

– Коні.

– Які ще коні, брате? – не зрозумів Дмитро – Нам вони не дозволені, лише віслюки. Мартин, власне, відправився б у місто верхи на ішакові, якби той не вмер місяць тому. Дивно, тварина була ще молода. Певно хвороба якась…

– Ти мене неправильно зрозумів, брате – перебив я його – На нашому дворі я чув коней. Певно завітали гості.

Брат Дмитро прислухався. За  якусь мить дійсно роздалось кінське іржання та грубі, не по-монастирському гучні голоси.

– Інквізиція, – вирвалось у мене – Все-таки вони добрались.

Я серйозно переживав з цього приводу. Замісник може наплести інквізитору що-завгодно, а ті не завжди люблять розбиратись у ситуації. Провести допит (лише тому, що цього вимагає устав) та, незалежно від доводів та слів підозрюваного, відправити його на багаття – власне такою і була їх робота. Звичайно, іноді траплялись неординарні випадки та містичні злочини, розслідувати які відправляли лише найкращих, що діяли більш ретельно та виважено. Залишалось лише сподіватись, що до нашого монастиря дістався саме такий інквізитор.

За деякий час гамір перебрався з двору в коридори келій, з кожною секундою долинаючи все ближче та ближче. Я уже зміг розрізнити голос замісника Захара, що зрідка перемежовувався вкрай знайомим баритоном.

– Йдуть, – долинув з-за дверей голос брата Дмитра – Е… Вітаю вас…

– Відійди, брате. Я тут по справах Священної інквізиції, а вони, повір мені, ніколи не чекають.

Через декілька секунд двері відчинились, і на порозі показався переляканий брат Захар, а за ним – завжди спокійний інквізитор Драгош, мій старий знайомий. Такого збігу я ніяк не очікував.

– Драгоше, це дійсно ти?

– Ну а хто ж, Зоряне? Ми, дивлюсь, за роки майже не змінились, – інквізитор переступив поріг та, пробігши швидким поглядом по стінах келії, повернувся до мене – Зоряне, я чув ти тут трохи нахуліганив?

– Це як подивитись. Знешкодив одержимого злим духом, от і все.

– Прямо як у старі добрі часи.

– Точніше і не скажеш.

Ми обійнялись, і тільки зараз я помітив, наскільки здивованим та збентеженим виглядав Захар. Замісник абата, схоже, зовсім не очікував такого перебігу подій, рівно як і всі присутні у цій келії. Можливо, крім самого Драгоша, який завжди славився вмінням все гарно передбачити. Власне, це його і врятувало, коли інквізиція почала активно шукати єретиків у своїх рядах.  Мій наймач, Радовид Мілетський, відправився на багаття, в той час як Драгошу вдалось довести свою невинуватість та чистість, хоч до цього він і був у тісних стосунках зі звинуваченим. Вертлявий вуж, істинно вам кажу, а не пес Господній.

– Що ж, – сказав інквізитор, повернувшись до замісника – Дякую за супровід. А тепер я залишусь із братом Зоряном сам на сам.

Захар було відкрив рот, аби щось сказати, та в останній момент передумав. Він лише мовчки поклонився та швидко вийшов із келії; за ним рушили й інші монахи. Деякий час ми сиділи мовчки, вслуховуючись у відлуння кроків, а заговорили лише тоді, коли запанувала повна тиша, якщо, звичайно, не брати до уваги відгомін уже слабкого дощу.

Драгош враз посерйознішав.

– Як ти тут опинився?

– Довга історія, – відмахнувся я – Спочатку поневірявся під Славгородом, потім перебрався на північ та купив будинок. Невеликий, але з чогось треба починати. Хотів було пожити, як живуть звичайні люди.