2

Спав я погано, втім, як і кожну Бісову ніч. Так що на ранок наступного дня, коли почув поклик нашого монастирського дзвону, почував себе розбитим та втомленим. На ранкові збори прийшов одним з останніх, чого, до речі, раніше не траплялось. Пізніше мене до залу капітулів добрався лише брат Бравлін та власне абат, який одразу же зайняв своє місце перед трибуною. Розпочалась ранкова молитва. Під склепінням залу гуляв легкий туманець, було вже по-зимовому холодно, від чого руки мої, складені у молитовному жесті, потихеньку почали дубіти. Пізніше абат почав проповідь. Сьогодні його чогось потягнуло у створення світу, історію якого ми, звичайно же, і так напрочуд добре знали.

– І так постала земля, і вкрилась вона лісами та горами, – промовляв абат – А за ними з’явились ріки та озера, що омивали цю землю, і непрохідний океан, що оточив її, захищаючи від вічного мороку.

Згідно зі святим писанням, це було десять тисяч років тому. Два брати створили землю та заселили її людьми. Це був світ усюдисущого миру та доброти. Однак один із братів, що в майбутньому перетвориться на диявола, вирішив керувати цією землею особисто. Він усипив свого брата, нашого Небесного Отця, та почав змінювати землю за своїм власним бажанням. Проте виходили у нього лише хвороби, страждання та війни.  Люди забули свого істинного творця та почали поклонятись численним язичницьким богам…

Так тривало аж допоки Небесний Отець не повернувся зі сну.  Він вже не мав своєї минулої сили, тому послав на землю Пророка,  з якого і почалось наше відродження. Звичайно, вглибині країни ще траплялись язичники, а за морем, у землях Султанату та в Орді поклонялись іншим богам,  але, як вважав наш абат та сам патріарх, це було лише питанням часу.  

Після капітулу ми направились до трапезної. Я зайняв своє звичне місце та прийнявся за тарілку із пшеничною кашею, не забуваючи закусувати вареними яйцями та шматочками сиру.  Це була звичайна монастирська їжа і сьогоднішній день, не обтяжений постом, не був виключенням. 

– Брате, дозволь присісти біля тебе.

Я оглянувся та, побачивши Бравліна, одразу схвально кивнув. Той виглядав змученим та заклопотаним, що одразу мене насторожило.

– Є про що поговорити, так я розумію?

Санітарний брат лише зітхнув та вмостився поруч.

– Так. Мене бентежить наш вчорашній гість. Адам.

Я проковтнув чергову порцію каші та звів плечима.

– Схоже, у нього амнезія. Втрата пам’яті. Ну і кров пішла не на рівному місці. Певно отримав добряче по голові, ось у бідолахи все і плутається. Чого тут бентежного, брате? Ти бачив багато хворих і багатьом допоміг.

– Так-то воно так. Але я не зовсім про це, – Бравлін нахилився до мене ближче – Ти ж деякий час допомагав інквізиції, так, Зоряне?

А ось цього я ніяк не очікував. В грудях неприємно тенькнуло, але я постарався цього не показати. Натомість придав своєму голосу спокою та поглянув Бравліну прямо у вічі.

– До чого ти ведеш? З цим Адамом щось не так?

Той кивнув.

– Так. Вчора він прийшов до тями та заговорив із нами… іншим голосом. Іншим, ніж розмовляв із тобою, брате Зоряне.

– Продовжуй.

– Навіть не знаю, що і сказати. Був це голос… не людський. Ніби долинав із закритої пляшки, із гулом та дзвоном.

– І що він тоді сказав?

Бравлін розвів руками.

– Щось незрозуміле, немов на іншій мові. Суща тарабарщина. І не встигли ми з братом Дмитром щось зробити, як до лазарету повернувся ти і заговорив із Адамом, але уже по-нормальному. Знаєш, як звичайна людина зі звичайною людиною.

– Слід було сказати про це. Мені та абату.

– Я був збентежений. А от брат Дмитро… Вчора він був наляканий, а от сьогодні взагалі говорить, що не помітив нічого дивного. Каже, що першим, із ким заговорив цей Адам, був ти, брате. І нічого іншого.

Я прийнявся зчищати шкаралупу із яйця, відчуваючи як починають зрадливо труситись пальці.

– Що ж, брате, – сказав я згодом – Абат хоче відвідати твій лазарет та поговорити з Адамом. Отримаєш можливість про все йому розказати. Як ти сам говорив, краще наразитись на гнів нашого велебного Зіновія, чим на куди більш серйозні проблеми.

– Безумовно. А от що думаєш ти, спираючись на свій досвід? Адам одержимий?

Я втомлено зітхнув.

– Бравліне, – сказав я, нарешті зібравшись із думками – Не знаю звідки в тебе така інформація… Так, колись я допомагав одному інквізитору, однак сам їм не був і в той момент взагалі не здогадувався, що пов’яжу своє життя із церквою. Так що і досвіду у мене не так вже і багато… Вчора була Бісова ніч, і ми, хоч і не віримо в язичницькі забобони, все одно були знервовані. Можливо, брат Дмитро правий, і вчора тобі все лише здалося. А можливо, і ні. Особливо після тієї історії з назвами міст. В будь-якому випадку, висновки робити ще надто рано.  Будемо розбиратись по ходу справи.

***

Ніхто не народжується монахом. У всіх нас було життя до монастиря, у когось довге та сповнене подій, у когось – ні. Я народився у сім’ї священника, проте мусив покинути рідний край та шукати іншого життя. Так вийшло, що, перенісши багато поневірянь, спочатку я ходив у загоні найманців, охороняючи нескінченні каравани та вантажі, час від часу допомагаючи селянам позбутись бандитів чи якогось чудовиська. Пізніше найнявся до одного інквізитора, Радовида Мілетського. Той був хорошою людиною, напевне єдиний такий у зграї скажених псів, що звуть себе Священною Інквізицією. Він ніколи не вдавався до тортур та в рішеннях своїх користувався не церковними догмами, а скоріше простим здоровим глуздом. Власне, саме тому Радовида і визнали єретиком та спалили на багатті.