1

Я вийшов на двір нашого скромного абатства і мимоволі зіщулився, відчувши на шкірі морозний дотик такого негостинного листопадового вечора. Постарався щільніше закутатись  у складки теплої ряси, благо його велебність абат Зіновій дозволив нам вдягтись у зимній одяг. У руці моїй горів старенький ліхтар, світло якого розливалось по усьому дворі, породжуючи химерні і мерехтливі тіні. Вони плигали у вигадливому танці по стінах монастирської огорожі, перескакували по стріхах та ховались у численних закутках, від чого на душі відразу ставало неспокійно. Тим паче зараз, під саму Бісову ніч, коли, згідно зі старими повір’ями, відкривались ворота до потойбіччя. Душі померлих могли провідувати своїх родичів, друзів або недругів та гуляти по місцях, з якими було пов’язане їх минуле життя,  а зі світанком знову повертались до світу духів. Разом з ними на землю іноді потрапляли і мерзенні пекельні створіння, імена яких краще не згадувати навіть тут, на освяченій монастирській землі.

Наш абат, звичайно, лише сміявся із цих старих забобонів. "Дурня, причому непросвітна, – поговорював він – Старі нісенітниці, котрі дійшли до нас ще з язичницьких часів. Хіба ми можемо вважати себе праведними слугами Господа нашого, коли відкидаємо його вчення і натомість звертаємось до казочок про стародавніх потвор? Нехай в це вірять дурні селяни, якщо вже не можуть відрізнити правду від брехні". В словах абата була дещиця розумного, але я не раз помічав, як перед Бісовою ніччю він все-таки кладе біля віконечка своєї кімнати пучок зілля – старий як світ оберіг від дурних духів. Як в такому випадку не боятись самому?

Сьогодні, перед сном,  я мав обійти весь монастир та перевірити, аби все було в порядку. За спиною залишились уже пусті в цей час приміщення залу капітулу, ризниці, скрипторію, трапезної та кухні, так що залишалась лише одна, остання зупинка – монастирська брама. Я квапливо наблизився до неї, освітив ліхтарем та пересвідчився, що все гаразд. Потім поставив світильник на землю, аби зручніше було опустити масивний ворітний засов.  І саме тоді підсвідомо, здавалось би якимись прихованими фібрами своєї душі, відчув щось вельми дивне і в той час моторошно знайоме. Я зупинився та прислухався. Власне дихання, що на морозі розпливалось хмарками блідого пару, завивання вітру і нібито все. Я хотів було повернутись до засову, як почув тихий хриплуватий голос, що долинув десь з-за іншої сторони брами.

– Допоможіть... Прошу...

І на цьому все. Відчуваючи щось недобре, я обережно прочинив ворота і побачив перед ними скорчене людське тіло. Підібрав ліхтаря, переступив через поріг та примружився, стараючись розібрати деталі. Вік давався взнаки, так що зір поступово покидав мене, тим паче глибокий осінній вечір із його непросвітньою темінню лише поглиблював проблему. За мить, однак, я все одно розгледів незнайомця. Це був молодий чоловік, вдягнений у простий дорожній одяг, із маленькою борідкою та звиклими до роботи руками. І, наскільки я міг розгледіти, все обличчя його, а також комір сорочки, що виглядав із розстібнутої на верхніх ґудзиках куртки, були залиті кров’ю.

***

В лазареті уже чекав Бравлін, наш санітарний брат. Непритомного незнайомця ми поклали на один зі столів та почали розстібувати його куртку, аби впевнитись, що на тілі більш немає ніяких ран та порізів. Їх і не виявилось.

– Носова кровотеча, – хмикнув брат Бравлін – Нібито дурниця, але крові набігло, що просто жах. Перший раз таке бачу.

– Однак що це може бути? Яка причина? – запитав я.

Той лише розвів руками.

– Не знаю, Зоряне. Зазвичай причиною є якась травма, але в нього ні подряпини. Тоді додаються причини більш серйозні – від підвищеного тиску в черепі, до пухлин та проблем із серцем. Так що слід перевіряти…  Ану, подайте мені краще ті бинти... І ще, думаю, слід повідомити абата.

Брат Дмитро, який допоміг мені донести незнайомця до лазарету, відізвався ледь чутно:

– Не думаю, що йому це сподобається. Старий мучиться від болю і стає ще більш роздратованим. Краще не наражатись на його гнів.

– Але прийдеться, – відмахнувся Бравлін – Ми нічого не знаємо про цього бідолаху, хоч, звичайно, і маємо допомагати всім нужденним. Але якщо завтра сюди заявляться по його душу, наприклад, князівські вояки, чи розлютовані селяни, краще абату бути проінформованим. Може статись що завгодно.

– Тоді краще брату Зоряну це зробити, – напрочуд швидко згодився Дмитро – Абат відноситься до нього більш схильно, так що сильно не розсердиться.

Я лише хмикнув. За весь свій час перебування у цьому монастирі я аж ніяк не помічав якоїсь особливої симпатії зі сторони його велебності, проте не став нічого говорити. Літа зробили мене м’яким та згідливим, а, можливо, всьому виною була лише втома, що накопичувалась від року в рік. Так що, промовчавши якусь мить, я спокійно кивнув.

– Гаразд, схожу до абата. Ви тут самі справитесь?

– Так, Зоряне. Нехай щастить.

Абата я відшукав доволі швидко. Той певно повертався із відхожого місця, мандрівки до якого йому приходилось здійснювати із впертою регулярністю. У старого були серйозні проблеми із нирками, шкіра його набрякла, а під вічно червоними очима утворились масивні мішки.

– Доброго вечора, ваша велебносте, – сказав я,  коли той підібрався ближче.

Абат, здавалось, помітив мене лише зараз. Він нервово оглянувся і, немов би впевнившись, що все гаразд, повернувся до мене. Боїться Бісової ночі, подумалось мені, хоч і не хоче в цьому признаватись, навіть самому собі.