Розділ 7. Нова реальність

Марго

Дивлюся на повідомлення від Ігоря і геть не знаю, що мені робити.

Ці кілька днів, проведених з Макаром, повністю змінили моє життя.

Ні. Не так.

Вони змінили мене.

Я вже не хочу просто повернути все як було, жити виключно роботою й тим, щоб кожного дня зустрічати чоловіка далеко за опівніч.

Тепер мені треба набагато більше.

Та я не знаю, чи готова до цих змін саме зараз.

Якби Макар прямо сказав, щоб я розлучалася та перебиралася до нього, я б, можливо, не сумнівалася.

Але він нічого такого не казав.

Лише перед тим, як я зібралася йти, попросив мене взяти ключ.

Але ж це зовсім інше.

Це більше схоже на готовність сприймати мене лише як коханку.

Хоча, дивлячись правді у вічі, я не можу сказати, що дійсно готова повністю перебратися до Макара.

Ми провели разом кілька незабутніх днів, та все одно взнали одне одного надто мало.

Нам просто фізично не вистачило на це часу, бо він у нас був забитий зовсім іншим.

Складно. Як все складно.

Чую клацання замка вхідних дверей та поспішаю в передпокій.

Що буду робити, як зустрічати Ігоря — не знаю.

Та все ж йду зустрічати його.

— Привіт, — задоволено посміхається Ігор і нахиляється, щоб я його поцілувала.

На мить запинаюся, та все ж легко клюю його в губи.

Запах.

Знов від нього тхне чужими жіночими духами.

В голові паморочиться, і я не знаю, яким дивом втримую рівновагу.

Я до останнього сподівалася ще щось виправити.

Так, я знаю, що вже не зможу розірвати стосунків з Макаром. Та все ж десь дуже глибоко в душі продовжувала надіятися.

Янка казала, що мені полегшає. Але, схоже, вона помилилася. Моя власна зрада не перекреслила постійних зрад чоловіка.

А жити так, ніби весь час граєш у виставі, я не хочу.

— Я в душ, — промовляє Ігор. — Стомився до біса. І зголоднів.

— Добре, — киваю та роблю крок назад, звільняючи чоловіку шлях. — Я зараз накрию на стіл.

Ігор йде, а я прямую на кухню.

Те, що настав час для відвертої розмови, вже не викликає у мене сумнівів.

Та як сказати чоловіку про те, що я від нього йду?

Як він сприйме це? Чи казати чому? Чи казати про помаду, духи і його постійні затримки? Чи казати про Макара?

А найголовніше, що робити потім?

За кілька хвилин Ігор повертається з душу та сідає за стіл.

Я теж сідаю, та ніяк не можу наважитися на головне.

Від того шматок у горло не лізе й руки тремтять, ніби у сторічної бабці.

Та Ігор, схоже, цього не помічає.

Вечеря у повній тиші добігає кінця, я встаю з-за столу та починаю прибирати посуд. А Ігор занурюється у телефон та продовжує сидіти за столом.

Ідеальна мить, та я знов ніяк не можу промовити ані слова.

— Може, кудись сходимо?  — питає він, не відриваючись від екрана. — Сьогодні наче є непогані вистави.

— Ні,  — я різко обриваю його та повертаюся до нього. — Я йду від тебе.

Слова вириваються ніби самі по собі.

Від переляку не можу зробити вдих та просто стою, притискаючи руки до грудей.

А Ігор ніби не чує мене. Не повертається, продовжуючи щось писати у телефоні.

Та за пів хвилини, коли я вже стою ні жива ні мертва, раптом питає:

— Куди? Ти з кимось домовилася зустрітися? Чи не надто пізно для ділових зустрічей?

В першу мить не можу зрозуміти, про що він, а потім мене пробиває на нервовий регіт.

Пізно? Хто б казав мені про пізні ділові зустрічі.

Та, схоже, Ігор просто не зрозумів мене, про що я поспішаю йому повідомити:

— Ти не так зрозумів. Я хочу розлучитися з тобою. Я йду від тебе.

Ігор завмирає. Хмуриться, відкладає телефон на стіл і лише потім підводить на мене погляд.

А я раптом починаю почувати себе маленькою дівчинкою, яка попросила на день народження зірочку з неба разом з чарівною паличкою.

В очах Ігоря пустота.

Ні здивування, ні розгубленості. Навіть злоби чи образи й тієї нема.

Лише якась дивна пустота та роздратування.

З таким виразом обличчя зазвичай відганяють набридливу мошку, що заважає займатися звичними справами.

— І що наштовхнуло тебе на таку безглузду думку? — промовляє він та спирається підборіддям на руку.