Розділ 5. Ключ

Марго

Спираюся руками об раковину та глибоко видихаю.

Як я витримала цей вечір, сама не знаю.

Про що я думала? Нащо взагалі послухалася Янку?

«А ти не будь дурепою і зроби так, щоб він нічого не взнав», — подумки перекривляю подругу.

А я не просто дурепа. Я ідіотка.

Знов роблю глибокий вдих та видих, але відчуваю, що перестати тремтіти ніяк не вдається.

— Марго, — чоловік коротко стукає у двері ванної кімнати. — Ти там скоро? З тобою все гаразд?

— Так, — поспіхом відповідаю, повертаючись до дверей. — Просто хочу собі розслаблюючу ванну зробити. Втомилася до біса.

Промовляю та завмираю, очікуючи відповіді.

Чи повірить? Чи не запідозрить щось?

— Добре, — промовляє Ігор. — Тоді я пішов в душ і спати.

Чую, як чоловік відходить від дверей ванної кімнати, й мені наче дихати легше стає.

Втім, ванна з чимось заспокійливим мені дійсно не завадить.

З іншого боку, тягни час, не тягни, а йти треба.

Якби не сьогоднішній вечір, я б, можливо, знов пішла спати до гостьової кімнати. Та, після того, як Макар увесь вечір не зводив з мене погляду, не можу собі такого дозволити.

Ігор не повинен нічого запідозрити.

Треба таки переступити через себе та йти до спальні.

Тому поспіхом приймаю ванну з заспокійливими маслами та прямую до спальні.

Підхожу до дверей і на мить застигаю.

Чомусь, саме ця спальня стала для мене своєрідним тригером.

Я більш-менш нормально розмовляю з Ігорем у будь-якій кімнаті. Навіть наново навчилася зустрічати його з роботи. Разом снідати. Питати, як у нього справи.

А от спальня…

Щойно підхожу до порога, як переді мною виростає невидима стіна.

Всередині все стискає, душить і ноги стають ніби ватними.

Та все ж треба йти.

Переступаю не поріг.

Себе.

Ледь стримую нудоту, що вмить починає підкочуватися до горла, та навшпиньки прямую до ліжка.

Ігор вже спить, і я намагаюся цим себе заспокоїти.

Мені просто треба лягти поруч.

Просто лягти. Швиденько заснути, а зранку прокинутися й одразу йти готувати сніданок.

І все.

Рухаюся дуже обережно, щоб випадково не розбудити чоловіка. Влягаюся майже на самому краєчку, обережно вкриваюся, заплющую очі.

Наче все.

Та раптом чую, як Ігор ворушиться, повертається, зненацька обхоплює мене за талію та притягує до себе.

А я наче той заєць, у якого душа провалилася у п’яти.

— Ти сьогодні молодець, — сонно бурмотить чоловік та кладе свою ногу поверх моєї. — Добре все пройшло. Я тобою пишаюся.

Хочу відповісти, та не можу.

Бо у власному ліжку, в обіймах власного ж чоловіка відчуваю себе, наче у капкані.

І втекти не можу, і сил терпіти нема.

Ранок наче порятунок.

В офіс лечу, бажаючи якомога більше навантажити себе справами.

Аби не думати та не згадувати.

Тільки робота, нитки-голки, замовники-постачальники й нічого зайвого в голові.

Частково мені це вдається.

Я занурююся у звичний мені світ, творю та нічого не помічаю навкруги.

Поки Соня, моя секретарка, не кладе мені на стіл конверт.

Я ще не знаю, що там, а мені вже погано.

— Що це? — питаю, вказуючи на лист підборіддям.

Брати його до рук чомусь неймовірно страшно.

— Щойно приніс кур’єр. Від кого, не сказав. Але просив передати особисто вам в руки.

Соня йде, а я так і залишаюся сидіти та мовчки дивитися на конверт.

Як би я не заставляла себе не думати, все одно весь цей час боялася.

Не Ігоря. Йому, схоже, за власними справами дійсно нема до мене діла.

Я боялася Макара.

Так, тепер я знаю його ім’я.

Я боялася, що він, навіть побачивши, що я заміжня жінка, не відступиться. Прийде прямо сюди та знов поцілує мене.

Не дарма ж учора весь вечір не зводив з мене очей.

Дурня?

Можливо.

Тільки найгірше те, що я знаю, що не встою.

Як і тоді, в ресторані, не зможу відштовхнути його. Сказати, що не знаю його. Що між нами нічого не було й не може бути.

Тремтячою рукою беру конверт та оглядаю його.