Розділ 4. Знайомство

Макар

— Ти готовий? — Ян зазирає у спальню й прискіпливо оглядає мене з голови до ніг.

— Ти так переймаєшся, ніби я до РАЦСу збираюся, а не на звичайну ділову зустріч, — не втримуюся від шпильки та вчергове обсмикую піджак.

Ненавиджу ці ділові костюми. Бісять вони мене.

— Ну ми нібито на показ мод йдемо, чи як там його правильно називають, — хмикає Ян та теж підходить до дзеркала й уважно оглядає себе. — Тому повинні виглядати пристойно.

Хочеться висловити все, що я думаю, про місце зустрічі, та вчасно затикаюся.

Головне — результат.

Хоча чого вже там приховувати, я справді здивований. Адже Ночин завжди здавався мені чоловіком, який точно не цікавиться модою. Тим паче вітчизняною й особливо жіночою.

Ну то така справа. Треба просто частіше собі повторювати, що головне — результат.

Нарешті Ян задоволений моїм виглядом і ми вирушаємо.

Показ проводиться у доволі великому, престижному ресторані. Оскільки я ніколи подібними речами не цікавився, то спочатку дивуюся, а потім розумію, наскільки то зручно. Особливо для чоловіків, яких притягли сюди їхні дружини.

Може, і Ночин так само знаходиться тут не зовсім з власної волі.

Всміхаюся від думки, що прийшла в мою голову, та починаю уважно розглядати відвідувачів заходу. Показ-то явно не дешевого одягу, то цілком можливо, що вдасться тут зустріти й інших потрібних мені людей.

Якоюсь миттю мені здається, що у натовпі проминає знайоме обличчя.

Одразу кидаюся вперед, випадково зачіпляю якогось діда, поспіхом перепрошую, а коли повертаюся, то знайти мою маленьку леді вже не можу.

Невже вона теж тут?

Від уявлення, що можу зустріти тут ту, про яку думав чи не щогодини, перехоплює подих.

Я знав, що більше ніколи не побачу її, та дивна маленька леді все одно не йшла в мене з голови.

В перші дні я просто насолоджувався спогадами. Та потім, коли знов поїхав з Яном у клуб, раптом усвідомив, в яку халепу потрапив.

Я дивився на дівчат, що приходили туди по розваги та втілення своїх пустих, порожніх мрій, і мимоволі кожну порівнював з нею.

І розумів.

Мені потрібна лише вона. Моя маленька леді.

Марго

Хоч це далеко не перше моє представлення нової колекції, я нервую до біса.

Чи все я врахувала? Чи гарно підготувала? Чи всі достатньо чітко зрозуміли інструкції? Чи не спіткнеться хтось з дівчат? Чи не з’явиться якийсь придурок та не спробує все зіпсувати?

Ну й найголовніше. Як сприймуть мою нову колекцію? Чи сподобається вона постійним клієнтам? Чи приведе нових покупців? Чи не виявиться провальною?

— Не нервуй, — штовхає мене ліктем Янка, — все буде нормально.

Слова Яни прості, але вони допомагають мені зібратися та зрештою заспокоїтися.

— Ну, — знов штовхає вона мене, — йди вже за лаштунки. Там на тебе чекають. І, — подруга весело підморгує мені, — удачі тобі.

З вдячністю киваю та нарешті покидаю зал.

Ну все, починаємо.

Чую, як ведучий оголошує початок, перша модель робить крок за завісу, та затамовую подих.

Прислухаюся.

Здається, серце зараз вискочить з грудей.

Ну ж бо! Ну!

Стискаю кулаки, заплющую очі…

Гучні оплески, наче дощ у пустелі, на яку щойно перетворилася моя душа.

Дівчата крокують за завісу одна за одною, повертаються, їх швидко перевдягають, і вони знов йдуть, а я стою й не можу надихатися відчуттям полегшення.

Все добре.

Почуваю себе трішечки сп’янілою, хоч не пила й краплі.

Колекція пройшла перше випробування. Тепер попереду нове.

Наскільки вдало буде продаватися і як скоро окупляться усі вкладення.

— Маргарито Сергіївна, — чую оклик ведучого й одразу намагаюся зосередитися, зрозумівши, що наближується мій власний вихід.

Як власник модельного дому та автор колекції, я повинна вийти останньою.

Здавалося б, нічого такого, але я дуже нервую у подібні моменти. Не люблю, коли на мене дивляться одразу багато людей. Відчуваю себе метеликом, пришпиленим до стіни.

Та все ж треба йти.

Бачу, як Соня, моя секретарка, дає мені знак, і прямую до завіси.

Світло прожекторів засліплює мене, але я чудово знаю, що відбувається та що потрібно робити.

Тому з найщасливішою посмішкою крокую вперед, злегка киваючи то на один бік, то на другий, і таким чином вдруге вітаюся з гостями.

 Поступово очі звикають до світла і я починаю взнавати обличчя навкруги. До того моменту, як підхожу до місця, де сидить Ігор, все бачу доволі чітко.