Розділ 2. До тебе

Макар

Телефон спалахує синім світлом, сповіщаючи про надходження нового повідомлення. Беру його в руки й не стримую зневажливого хмикання.

Вибач, коханий. Сьогодні не зможу приїхати.

Коханий? На другий день знайомства? Чи не надто ти швидиш, дівчинко?

Роблю черговий ковток та пишу відповідь:

А вже й не треба. Прощавай, «кохана».

Ніколи не за ким не бігав і бігати не збираюся.

Дівок навкруги хоч греблею гати, й будь-яка прискаче, варто мені лише поманити пальцем. Тому хай йде лісом.

Тим паче що ця краля вже за вчора мені встигла набриднути до біса. Надто прилипуча.

Роблю ще ковток, відкидаюся на спинку шкіряного дивана та окидаю поглядом клуб.

З другого поверху чудово видно, що коїться навкруги, на мене ж відтіля дуже не зручно дивитися.

— Побачив щось цікавеньке? — питає мій друг Ян, що, як і я, ліниво розкинувся на другому диванчику. — Є новенькі?

Яну, з його місця, не дуже зручно дивитися на зал. Доводиться розвертатися. А він не з тих, хто звик хоч якось напружуватися. Тим паче щодо дівок.

— Ще рано, — відмахуюся від друга.

— Ти там гукни, якщо що, — ліниво потягується Ян. — Не всіх собі одразу греби. Ти ж, як я зрозумів, знов вільний?

— Пф, — фиркаю у відповідь. — Так я й не був зайнятим.

Ян голосно регоче, а я жестом підкликаю офіціантку, бо пора обновити наші бокали.

І щось підказує мені, що вечір сьогодні буде в мене цікавим.

Час йде, зал внизу поступово наповнюється. Нові обличчя дійсно з’являються. За однією з новоприбулих дівчат Ян навіть спускається в зал. А мені все не до вподоби.

Нудно.

Якось до біса все набридло.

Однакові обличчя, однакові думки, однакові мрії.

От нібито й заходить у зал дівчина, яка раніше тут не бувала, а вже за п’ять хвилин приходить розуміння, що вона геть нічим не відрізняється від тих, що сидять тут щодня.

Нудно, сіро та нецікаво.

То, може, ну його? Може, мені просто самому пора їхати звідси?

Подаю офіціантці знак, щоб розрахувала мене, та піднімаюся з дивана.

Куди відправлюся далі, ще не знаю. Все одно вдома мені нема чого робити. Може, трішки покатаюся містом, а там щось і прийде цікавеньке в голову.

Прямую до сходів, щоб спуститися в зал, та мимоволі зупиняюся.

На порозі зали стоїть дівчина. І начебто зовні нічого такого особливого, у всякому разі здалеку, але чомусь не можу відвести від неї погляду.

Щось із нею не так. Вона чимось відрізняється від усіх інших. Та з цього місця я не можу розгледіти чим саме.

Вирішую трішки затриматися, підійти ближче та розгледіти незнайомку більш уважно.

Поки я спускаюся сходами в зал, дівчина встигає пройти через танцювальну зону та підійти до барної стійки.

Не довго думаючи прямую туди ж.

Знайомитися я з нею не збираюся. Не той настрій, та й типаж геть не мій.

Я полюбляю веселих, в міру дурнуватих білявочок, які здатні розважати самі себе, вимагаючи від мене мінімальної уваги до них.

Ця ж геть інша.

Але цікава.

Стаю біля стійки так, щоб дівчині не зручно було на мене дивитись, та починаю вивчати її.

На вигляд їй не більше двадцяти п’яти. Красива. Явно знає собі ціну та не рахує кожну копійчину.

Дівчина робить знак бармену, підкликаючи його, і я аж подаюся вперед від цікавості.

Бармен — то особлива людина будь-якого нічного клубу. І те, як людина поводить себе саме з барменом, багато про що може розповісти.

— Коктейль, будь ласка, — промовляє дівчина тихим, але водночас рівним, впевненим голосом.

Як цікаво.

— Який саме? — бармен уважно дивиться на дівчину.

Він чомусь виглядає дещо розгубленим, що ще більше підстьобує мою цікавість.

Я ж не дарма кажу, що бармен то особлива людина. Їхній здатності зчитувати людей може позаздрити будь-який психолог.

— Можу запропонувати…

— Будь-який, — перебиває дівчина бармена.

Але як вона це робить!

Зазвичай такі слова промовляють ті, хто потрапляє сюди вперше й геть не знайомий з місцевою картою напоїв. При цьому їхній голос звучить улесливо, розгублено та невпевнено.

Ця ж дівчина промовляє їх так, наче є власницею цього закладу.

І бармен оцінює цей виклик, готуючи один з найдорожчих та найскладніших напоїв.