Марго
Помада.
Стою, застигнувши наче істукан, та дивлюся на ледь помітний слід на комірі його сорочки, а в голові жодної думки.
Пусто.
Тільки дихати чомусь надто важко, ніби хтось викачав з кімнати усе повітря.
— Вибач, — п’яно посміхається чоловік, намагаючись роззутися і при цьому не впасти. — Довелося затриматися. Ці кляті словаки були так раді, що уклали контракт, що ніяк не хотіли розходитися.
— Так, — через силу вичавлюю з себе.
Звісно, словаки. Хто ж ще може бути з яскраво-рожевою помадою.
Чоловік знов щось промовляє, але я геть його не чую.
Слід від чужої помади ніби зжирає не лише простір навколо себе, а й увесь мій світ.
— Я спати, — буцімто здалеку доноситься до мене голос чоловіка.
Він йде, злегка похитуючись та тримаючись за стіну, а я так і залишаюся стояти стовпом біля вхідних дверей.
Сліз нема. Лише відчуття, ніби я потрапила в якийсь інший світ, де все чуже. Те, що відбувається, це все не зі мною. З кимось іншим.
А я тут випадково.
Просто проходила повз і побачила сцену з чужого життя.
То, може, справді?
Може, мені лише здалося?
Може, дійсно немає ніякого сліду помади й у ресторані були якісь там партнери?
Так хочеться вірити.
І не думати про те, що вчора він теж прийшов надто пізно.
Що в нього кожен день ділові зустрічі, що дивним чином затягуються до ночі.
— Це бізнес, — казав він мені, коли вперше повернувся додому після опівночі. — Щоб вибити найкращі умови, треба встановити з партнерами особистий зв’язок, — казав він. — Це ж все заради тебе. Щоб ти ні в чому собі не відмовляла.
А я наївно всьому вірила.
До сьогодні…
— Ти йдеш? — доноситься зі спальні.
Голос чоловіка дивним чином боляче б’є по вухах, ніби хтось навмисно провів нігтями по склу.
Аж оскомина на зубах з’являється, заставляючи мене різко сіпнутися.
— Ні, — знов промовляю через силу. — Мені ще треба доробити ескіз.
Насправді останній ескіз із нової колекції я доробила ще зранку. Але заставити себе прямо зараз піти в спальну та лягти в ліжко, удаючи, що нічого не сталося, я фізично не можу.
Якась височенна стіна виросла переді мною.
Можливо, мені варто було спитати його? Вказати на слід чужої помади та просто попросити пояснити, звідки він взявся?
Можливо…
Тільки я не хочу знов чути брехню.
Трушу головою, намагаючись прийти до тями.
Тільки допомагає це мало. Думок у голові все одно нема.
Що робити, не знаю, й майже на автоматі йду на кухню варити собі каву.
Так, зараз ніч, то про яку каву може йти мова, але я все одно не зможу заснути.
То, може, звичні дії допоможуть мені хоч якось оговтатися? Та й все одно я не знаю, що ще мені робити.
На автоматі дістаю турку, засипаю каву, воду, не дивлячись додаю спецій та ставлю на плиту.
Звісно, я могла скористатись кавомашиною, але вона готує за секунди. А мені зараз потрібен час.
Спостерігаю, як поверхня рідини спочатку ущільнюється, потім стає маслянистою та нарешті починає підійматися.
Звичним рухом знімаю турку, даю з пів хвилини відстоятися та обережно переливаю у філіжанку.
А тепер на балкон.
Там темрява ночі, свіже повітря, «зорі» міста далеко внизу й ще далі зорі всесвіту зверху. Там я звикла відсторонятися від навколишньої суєти та бути самою собою.
Перший обпалюючий ковток, і в голові справді починає пояснюватися. У всякому разі спадає відчуття нереальності та кисілю навкруги.
Повірити в те, що відбулося все ще дуже важко, але я хоча б починаю дихати.
П’ять років.
Через два місяці ми повинні були відзначити п’ять років нашого з Ігорем щасливого подружнього життя.
П’ять років я вважала, що ми чи не ідеальне подружжя. З півслова розуміємо одне одного.
П’ять років я раділа, що в мене такий чудовий чоловік.
Ні!
Різко обсмикую сама себе.
Насправді не раділа.
Розповідала це батькам та рідним, подругам та знайомим.
І все.
Дивно, що я зрозуміла це лише зараз.
Хоча знов — ні.
Просто зізналася.
Майже промовила вголос.
Роблю новий ковток кави та намагаюся пригадати наше весілля.
#3302 в Любовні романи
#1536 в Сучасний любовний роман
#866 в Жіночий роман
Відредаговано: 14.10.2023