Епілог

— Я тебе вб’ю, Алексе! — крикнула я і швидко вийшла з ванної кімнати.
Минуло майже півтора року з тих подій. Для тієї парочки обрали справедливе покарання і вони відбувають його в найдальшому куточку пекла. Тоді ж Алекс ошелешив мене бажанням стати мисливцем. На запитання «чому?» відповів, що не витримає, якщо до мене причепиться ще якийсь вампір і, взагалі, його цікавить ця робота. Звичайно, його батьки були безме-е-ежно «щасливі», дізнавшись про це… довго ще мені згадували. Та робити було нічого. Алекс намертво вчепився зубами в цю ідею й ми з хлопцями взялися його вчити. Невдовзі я переїхала до Стюарта, оселившись там назавжди. Та й, що казати, Найту ця квартира подобалася значно більше. Свою ж я не продала. Хай буде… вона не з дешевих — комусь, та й пригодиться.
Зараз ми перебували в Манчестері. Весь цей час ми підтримували зв’язок з Дейном і Карін, навіть, приїжджали сюди, коли Мія тільки народилася. Сьогодні ми тут, щоб відсвяткувати її перший день народження… ну, і взяли маленьку відпустку разом з тим.
Коротко кажучи, усе йшло якнайкраще. Ми з Алексом зустрічалися, жили разом і бачили майбутнє також разом. Чому «жили»? Та тому, що зараз я була готова його вбити!
Я вилетіла з нашої спальні, яку нам виділили Оттвуди, і буквально злетіла вниз по сходах.
— Щось трапилось? — запитав Алекс, побачивши мій розлючений вигляд. Він саме про щось тихо розмовляв з Юн Міном.
— Ти не з тієї ноги встала? — здивовано глянув на мене чорноволосий.
Я стиснула зуби й натягнула усмішку, швиденько та непомітно заховавши тест у кишеню.
— Сонце-е-е… у тебе є свій шампунь. Навіщо мій чіпаєш? — швидко вийшла з ситуації я й поклала руку Алексу на плече.
— А ти за шампуні вбиваєш? — усміхнувся Юн Мін.
— Все залежить від настрою, — буркнула я. Угу… особливо зараз. Так ось, звідки всі перепади настрою… ще б було добре дізнатися термін.
— Мені твій більше подобається, вогнику, — усміхнувся Алекс і чмокнув мене в ніс, та пильно глянув у мої очі.
— То купи собі такий самий, — знову буркнула я й зібралася повернутись у кімнату.
— Іс, висушиш волосся — спустися сюди, гаразд? — запитав він, схопивши мене за руку.
— Ем… ну, гаразд, — я пильно глянула на Алекса, потім — на Юн Міна, та ці двоє просто мені усміхалися. Що вони задумали?
— Каріссо, можна? — коли я розчісувала вже сухе волосся, у кімнату заглянула Карін.
— Так, звичайно, — усміхнулась я, усе ще роздумуючи, що робити далі.
— Ти щось хотіла розповісти Алексу? — запитала дівчина.
— З чого ти взяла? — здивувалась я.
— Спишемо це на, скажімо, цілительське передчуття. Та й… якщо чесно, ти трохи дивно поводишся.
— Що ти помітила? — я уважно глянула на неї. Ніколи не любила проникливості цілителів… завжди бачать більше, ніж будь-хто інший.
— Я… не дивись на мене так, Каріссо, — нервово хихикнула дівчина. — Думаю, Америку тобі не відкрию. Ти раніше не була такою… запальною, — підібрала слово Карін. — Ну, тобто, стосунки з Алексом змінили тебе в кращу сторону, але ти залишалася спокійною. А зараз вибухаєш майже на рівному місці…
— Може в мене ПМС? — гмикнула я.
— Скажи відверто, ти… часом не вагітна? — після короткої паузи запитала русоволоса.
— Я… — я опустила голову й подивилась на свої долоні. Коли взагалі… ми ж, навіть не думали про це… Мовчки кивнула.
— Бачу, тебе це добряче з колії вибило, — усміхнулася дівчина і взяла мене за руку. — У нас теж усе неочікувано вийшло, ти знаєш. Але ми не зустрічалися майже два роки — за кілька місяців наше життя перевернулося з ніг на голову. Але ми щасливі. І ви будете, адже кохаєте один одного.
— Можливо…
— Ніяких «можливо», Каріссо, — обурилася Карін. — Він ще не знає?
— Я сама тільки нещодавно дізналася…
— Не знає, — вона замислилася. — А що, симптоми якісь були?
— Ні… як ти кажеш, відчуття. Хіба кілька кіло набрала. Щось не давало мені спокою і я вирішила перевірити. От маєш тобі…
— От пощастило… — зітхнула Карін. — Мене нудило наліво й направо, — дівчина розсміялась. — Можна? Погляну, зможу і приблизний термін сказати, — вона усміхнулася і протягнула руку до мого живота.
— Можна… — задумливо відповіла я, спостерігаючи за кожним її рухом. Ще цілителі наді мною не працювали.
— О-ого… — русоволоса мало не присвиснула. — Тобі дійсно пощастило, Каріссо. На такому терміні й жодних симптомів…
— Що там? — збентежено запитала я.
— Стать сказати? — хитро усміхнулася дівчина. Я охнула й замотала головою. — Як хочеш. Там не менше одинадцяти тижнів… і ти зовсім нічого не помічала?!
— Не помічала… — важко зітхнула я.
— Ти тільки не хвилюйся, гаразд? — усміхнулась вона. — Я дещо знаю, але не розповім. Просто йди на перший поверх. Алекс тебе чекає.
— Ти так це сказала, що мені аж ніяково стало…
— Та все добре буде. Не переймайся дурницями, а просто іди.
— Ну гаразд… — тихо промовила я й попрямувала у вітальну. — Алексе?
— Я тут. Іди сюди, — хлопець стояв, спершись на двері, що вели в сад, й усміхався.
— Я маю тобі дещо сказати…
— Не знаю, чому ти така засмучена, але я постараюся зараз це виправити, — Алекс взяв мене за руку й повів у сад.
І тут я втратила дар мови від слова «зовсім». Повсюди літали різнокольорові повітряні кульки, утворюючи стежку. На землі було багато свічок і, оскільки, вечоріло, їх було добре видно. А в центрі стояв маленький столик. На ньому лежала маленька біла коробочка, а за нею стояла велика рамка з нашими спільними фотографіями. О… о-ого…
Я просто йшла з роззявленим ротом. Це мені що, пропозицію робити будуть?
— Постій тут, будь ласка, — промовив усміхнений Алекс, коли ми зупинилися біля столика. Його руки ледь тремтіли — він хвилюється… хлопець взяв коробочку зі столу й повільно опустився на одне коліно. — Ми знаємо один одного достатньо часу, звикли і вивчили всі замашки, живучи разом. Найголовніше - за цей час я покохав тебе ще більше й хочу провести з тобою цілу вічність. Каріссо Еванс, чи вийдеш ти за мене?
На декілька секунд зависла важка пауза. А я що? Я розплакалась. Бісова вагітність… де весь мій спокій?!
— Іс, вогнику, ти чого? — стурбовано запитав Алекс, підіймаючись, й обійняв мене.
— Я вагі-і-ітна, — протягнула я, заливаючись сльозами ще більше.
— Зажди, — він обійняв долонями моє обличчя й заглянув у вічі. — Ти… що?
— Вагітна… — тихо повторила я. — Це все…
— Так це ж прекрасно! — усміхнувся хлопець, а його очі радісно заблищали.
-… що? — ошелешено запитала я. Не такої реакції я очікувала…
— Дивлюся на Мію й розумію, що теж хочу, — він замислився. — То ти через те така емоційна стала… а я то думав.
— Ти помітив?
— Звичайно, вогнику. Але ти так і не дала відповіді, — нагадав він.
— Демони… Так! Я згодна! — крикнула я і, не чекаючи, доки Алекс одягне каблучку на палець, поцілувала його.
За якусь хвилину до нас підійшла Карін з дочкою на руках.
— Вибачте, що перериваю, але я просто не втримаю це в собі, — промовила дівчина й усміхнулася. — Там не одна дитина… - пошепки додала вона, а погляд став зовсім хитрим. - Там двійня.
— У мене потрійне щастя! Карін, день народження вашої донечки — найщасливіший день у житті! — крикнув Алекс і закружляв мене на руках.
— Ми вас у вітальні зачекаємо, — промовила Карін і пішла в будинок.
— Відпусти, Алексе, у голові запаморочиться зараз, — розсміялась я.
— Вибач, — усміхнувся хлопець і я відчула під ногами тверду землю. — Тільки от Нью-Йорк залишиться без двох мисливців. Ти вже від сьогодні йдеш у безстрокову відпустку і це не обговорюється. А я з тобою. Добре, що роботу в офісі не закинув, — Алекс став абсолютно серйозним.
— А-а-алексе… — тут, навіть, немає сенсу вставляти якісь слова… — Гаразд, потім вирішимо… — Алекс пильно на мене глянув. — Що? Це не наше свято. Ми, взагалі-то, сюди на день народження приїхали. Ходімо, — я взяла його за руку й ми попрямували в будинок.
— Кохаю тебе, вогнику, — промовив Алекс і, обійнявши, поцілував.
— Я тебе теж…
***