Частина 15

— Каріссо! — вкотре намагався докричатися до дівчини, та нічого не виходило. Серце глухо билося в грудях, а я тремтячими руками робив усе, що в моїх силах. У голові сплутались між собою тисячі не найоптимістичніших думок, що дуже лякало.

Їй ставало тільки гірше. Іса зблідла ще більше, дихання ускладнилось, а тіло горіло від температури, що швидко підіймалась.

За кілька годин, які, здавалось, йшли вічно, мені вдалося зупинити носову кровотечу, я переніс Каріссу на ліжко й переодягнув її, і вже деякий час намагався збити високу температуру. Рана від ножа вже перестала кровоточити, але дуже почервоніла і трохи набрякла, що явно говорило про присутність отрути в крові.

З хвилини на хвилину мали прийти близнюки, яким я зателефонував одразу. Ноель, мало не викрикнув, щоб швидку не викликати й  у лікарню не везти. Сказав, що потім пояснить. Він же покликав свого знайомого, який мав визначити вид отрути. Чоловік зробив усе необхідне й повідомив, що виконає все якнайшвидше.

Яке ж це очікування довге… вічне для мене. Бліде обличчя Іси, яке я час від часу протирав прохолодним вологим рушником, наганяло страшні думки і я звинувачував у всьому себе. Бо так і було. Якби я був уважнішим і діяв швидше, вона б не постраждала…

Я сперся ліктями об коліна і сховав обличчя в долонях, важко зітхаючи. Ще ніколи не відчував себе настільки безпомічним. Мені дуже важко дивитися на таку Ісу й розуміти, що я нічого не можу вдіяти. Знову зітхнув, пройшовся долонею по обличчю і взяв телефон.

— Ти знаєш, котра година, Ал? — почувся невдоволений голос вампіра.

— Мені потрібна твоя допомога, — тихим подавленим голосом промовив я.

— Щось трапилось? — насторожено запитав друг.

— Трапилось… ти добре розумієшся в отрутах?

— Кого отруїли? — серйозно запитав він.

— Каріссу… то ти розумієшся чи ні? — нетерпляче запитав я.

— Гаразд, всі запитання потім. Які симптоми?

— Отрута була на ножі. З симптомів… головний біль почався за хвилин п’ятнадцять від сили… втома, млявість. Потім Іса зблідла, у неї почалася носова кровотеча і вона знепритомніла. До тями за ці кілька годин не приходила. Піднялася температура… висока і збити важко. Рана почервоніла і трохи набрякла… довго кровоточила, але мені вдалося зупинити кровотечу. І… у неї ускладнилося дихання… — я обдумував усе, що сказав і чи нічого не упустив. — Я не можу нічого зробити, Юн Мін. Це жахливе відчуття… — усі емоції стали клубком у горлі і я замовк.

— Не хвилюйся Ал, чуєш? Ти зупинив кровотечу — уже добре. Температура трохи спала?

— Зовсім трохи… — тихо відповів я.

— Пульс?

— Трохи повільніший, ніж зазвичай, та гірше не стає.

— А дихання зараз яке?

— Часте й поверхневе. Складається враження, що вона не може вдихнути на повні груди. Я підклав подушки, тож вона в напівсидячому положенні.

— Це не схоже на технічні отрути. Швидше... зміїна. А чому вона не в лікарні?

— Я не знаю, Юн Мін, — роздратовано кинув я й зітхнув. — Ноель і Джейкоб, мисливці, сказали, що їй туди не можна. Тільки прислали якогось знайомого, щоб той дізнався про отруту…

— Не нервуй, Алексе. Карісса сильна дівчина… це схоже на отруту аспідових. У якому місці рана?

— Рука. Передпліччя…

— А скільки часу пройшло?

— Години чотири… — я глянув на годинник. — Майже п’ять.

— Давай я тебе заспокою. Якщо це дійсно отрута, наприклад, кобри. А отрута… — він замовк.

— Що? Немає чим заспокоїти? — гірко всміхнувся я.

— Реакція була занадто швидкою, Алексе. Тож концентрація мала бути великою і потрапила туди, куди не потрібно. Мене дивує те, що при такій реакції її стан стабільний.

— Тобто стабільно поганий?

— Ні, Ал, це ще не найгірший стан. Намагайся збити температуру до приходу результатів і напиши мені. А я розповім Дейну про ситуацію з радою в Нью-Йорку.

— Ноель і Джейкоб сказали, що щось мають пояснити. Мають зараз прийти…

— Ти боїшся залишатися наодинці зі своїми думками, — промовив Юн Мін.

— Мені здається, якщо замовкну, то остаточно зійду з розуму… — тихо промовив я, протираючи обличчя й руки Іси вологим рушником.

— Я все ж спитаю… ви зустрічаєтеся? Якихось два місяці тому ти був радий, що Карісса поїхала в Манчестер. А сама Карісса…

— Не могла з’ясувати стосунки з Вінсентом, — закінчив замість нього я.

— Вона тобі розповіла? — здивувався вампір.

— А що?

— Ніхто так і не знає, що трапилось…

— Я знаю. Цього досить. Вони розірвали свої стосунки остаточно. Точніше Іса розпрощалася з минулим, а демон мене не хвилює.

— Ти там тримайся… — після короткої паузи промовив Юн Мін. — Краще подзвони, коли все закінчиться.

— Гаразд. Вибач, що потурбував…

Знову настала тиша. Де ті бісові близнюки?! Я вкотре важко зітхнув і знову сховав обличчя в долонях. Краще б я опинився на її місці… але тоді було б важко Ісі…