Частина 13

— Ти ж знаєш, що я не приїду, Софі, — промовив я, припаркувавши машину біля дому Карісси. — Ти впевнена, що мені непотрібно з тобою йти? — відхиливши телефон, звернувся до Іси.

— Ні, дякую. Їдь додому. Не думаю, що він знає. Я тільки речі залишу й до хлопців — вони на мене чекають, — спокійно промовила Карісса.

— Тоді, може, тебе підкинути?

— Алексе, не займайся дурнею. Мене не з’їдять, — гмикнула дівчина, а я нахмурився. — Софі, ти ще там? Займи його чимось, щоб містом не розгулював, — голосніше промовила вона.

— Іс! — обурився я.

— Цить, — обірвала вона мене. — Ти казав, що вдома сидіти будеш. От і сиди.

— Я казав, що з тобою.

— Нічого не знаю. Сиди вдома, — легка усмішка ковзнула на її вустах і Карісса вийшла з машини. Я зітхнув. Якщо зіштовхнуся з нею в місті — вона мене, може, і не приб’є, а от вхоплю я точно…

— І чого ти мовчиш? Послухай дівчину, — промовила Софі.

— Ти серйозно? На її боці? — здивувався я.

— Судячи з її слів, вона робить усе, щоб не отримати ще один труп. Тому так, я згідна з нею. Їдь до батьківського дому. Я зараз у них.

— Софі, я не поїду…

— Будь ласка, Ал, пожалій мене і вислухай свого батька, нарешті. Тим паче, скоро річниця створення ради. Влаштовують пишний прийом.

— І це в такому становищі?! — обурився я. — За нами всіма полюють, а вони гулянки влаштовують...

— Ал, просто приїдь і ми все розповімо.

— Гаразд, буду за двадцять хвилин, — буркнув я і відбився.

Чим мене здивують цього разу? Сподіваюсь, не одружили без мого відома…

Завів машину. Не подобається мені це все. Нелогічно. Заради чого знищувати раду й намагатися брати під контроль вампірів, якщо це з самого початку неможливо? Вампіри не підкорюватимуться абикому… чи їм є що запропонувати? Одного вже позбулися. Залишився я, Рівера, Чейз і Томсон. Доберуться ще до одного і почнеться бунт. І чим, питається, займається рада?! Одні проблеми від неї… а розгрібають мисливці і страж.

Відчинив величезні двері й зайшов у будинок, в якому не був понад рік. Все такий же помпезний… батько завжди любив стиль «всього й побільше». З кімнати почулися кроки, назустріч вилетіла Сандра й одразу ж повисла в мене на шиї.

— Я сумувала, любий, — промовила вона. Щира усмішка осяяла її обличчя.

— Сандро, я просив мене так не називати, — зітхнув я і, прибравши руки дівчини зі своєї шиї, подивився на неї. Все та ж. Каштанове волосся, середньої довжини, пухкі вуста, великі очі. Мабуть, саме очі були її фішкою, адже привертали увагу. Одне блакитне, а інше горіхове. Втім, нічого особливого для мене в ній не було.

Дівчина перевела погляд на шию і скривилась. А, точно… я й забув.

— Не скажеш, хто вона? — вона знову заглянула мені в очі. Виглядала вона невдоволеною й ображеною.

— Навіщо? — поцікавився я.

— Бачу, вона задовольнила твої потреби… — Сандра опустила голову. — Скажи, невже я тобі зовсім не подобаюся? — тихо запитала вона.

— Сандро, будь ласка. Не люблю я цього всього. Давай без ігор. Я вже сказав тобі, що нічого не відчуваю. Тебе взагалі мої батьки обрали — не я, — роздратовано промовив я. Ще трохи і вона знову заплаче. Скільки разів мені потрібно буде це повторити? Я вже хотів піти вітальню, та дівчина мене зупинила.

— Які ігри, Алексе? — жалібно запитала дівчина. По щоках покотилися сльози. Ну от. — Ти ж знаєш, що я кохаю тебе… щиро кохаю. Та ти вперто цього не помічаєш. Я стільки разів намагалася привернути твою увагу. Чому ти так зі мною? Ти навіть не спробував… — Сандра витерла сльози.

— У нас нічого не вийде, Сандро. Я знаю це й не хочу пробувати. Інакше тобі ж буде гірше, — зітхнув я й дістав серветку. Ніколи не любив сльози. — В тебе туш потекла. Тримай. Раджу піти у вбиральню.

— Але чому ти так у цьому впевнений? — запитала дівчина, взявши серветку. — Ти кохаєш іншу? Невже в мене немає жодного шансу?

— Боюсь, що ні, — відповів я й ледь усміхнувся, коли образ Іси з’явився в моїй голові.

— Але хто вона? Я її знаю?

— Ти її не знаєш. Йди і приведи до ладу свій макіяж, поки він не зіпсувався остаточно, — промовив я й попрямував у вітальню.

— Я боротимусь за тебе, — долетіло мені в спину.

Цікаво… а Іса прийме цей виклик? Хоча… чому я про це думаю? Рука стиснула кулон, що висів на шиї. Не думаю, що вона мені дала його просто так.

— Мене не попередили про такий сюрприз, — промовив я, сідаючи в крісло.

— І тобі привіт, синку, — привіталася матінка.

— Де Сандра? — запитав батько, пронизливо дивлячись на мене.

— Пішла макіяж поправляти, — спокійно відповів я.

— Ти знову довів її до сліз? — Софі невдоволено на мене глянула.

— А я тут до чого? — тільки розвів руками. — Я не винен у тому, що їй доводиться повторювати по десять разів.

— Але синку… — почала матінка.