Частина 12

В кімнаті панувала тиша. Крізь зашторене вікно пробиралися промінчики сонця й заважали спати. Не знаю, як люди живуть так. Вдень — сонце, вночі — сонце… і жодного уявлення про те, котра година. Але якщо спить Алекс, то можна ще поспати. Я обернулась обличчям до хлопця і притулилася до його грудей. Збрешу, якщо скажу, що незручно. Руки Алекса тільки міцніше обійняли мене. Я розплющила очі. Обличчя розслаблене… він, навіть, уві сні не відпускає мене. Усмішка сама собою з’явилася на моїх вустах. Дійсно, не будь він таким впертим — нічого б не вийшло. Не здивуюсь, якщо по приїзду він з’явиться в моїй квартирі і скаже, що житиме тут. Але щось у ньому таки є…

Я знову заплющила очі і, навіть, задрімала, коли відчула, як Алекс поцілував мене, обережно піднявся і вийшов з кімнати. І куди? Що, вже час вставати? Та вже за хвилину я почула, що Алекс розмовляв із кимось, схоже, по телефону. І, враховуючи те, що його лежав на тумбочці, він розмовляв по моєму. Дивно, я не почула, як дзвонив мій же телефон…

— Ти впевнений? — неподалік почувся тихий голос Алекса. — Інакше ніяк? — деякий час він мовчав. -… гаразд, зараз. Вогнику, прокидайся, — Алекс торкнувся мого плеча.

— Що сталось? — я розплющила очі й сіла. Було дивне відчуття. Не знаю, котра година, який день, і хто, взагалі, подзвонив. Але по обличчю Алекса було видно, що новини не дуже хороші…

— Ноель… — він передав мені телефон і сів на ліжко. — Поговорити хоче.

— Що, таки завалився Нью-Йорк? — запитала я, потираючи очі.

— Я б хотів пожартувати, Каріссо, але справи погані, — серйозно промовив демон.

— Що трапилось? — я напружилась. Якщо це пов’язано з тим демоном…

— На Деніела вчинили замах. Хлопець поранений, але жити буде. А от брату Вайта пощастило менше. Його вбили.

Я потерла чоло. Дідько, та кому здалася та рада?! Глянула на Алекса. Він уважно на мене дивився. Ді-і-ідько...

— Про того демона що-небудь дізналися?

— Книга зі стародавніми заклинаннями, яку так старанно охороняла рада червоної троянди, зникла. І той демон став жертвою одного з заклять. Тобто, якого б ми пішака не впіймали — нам нічого не розкажуть. Про них усіх подбали й по завершенню своєї місії вони просто помирають.

— Дідько… якого біса вони ту книгу зберігали стільки часу?! — те, що творилося в Нью-Йорку зовсім не радувало… а те, що ми не мали жодних зачіпок відверто лякало. Адже… я знову кинула погляд на Алекса. — Я ще тоді казала спалити її до бісової матері! Белла щось бачила?

— Поки що нічого, Каріссо.

— Ти розумієш, що це безвихідь, Ноле? — запитала я. Серце глухо билося в грудях. — Ми в тупику.

— Не вішай носа, вогнику, — промовив демон. — Ми приставили охорону до членів ради і їх спадкоємців. Белонна сказала, що ти потрібна тут. Тож вибач, але твоя відпустка припиняється достроково.

Я заплющила очі й зарилася долонею у волосся, намагаючись вгамувати рій думок у голові.

— Чому замах був не на Ріверу старшого, а на Дена?

— Намагаються позбутися тих, хто має зайняти місце старших. Одного вже прибрали. Залишилося четверо. Нападають, очевидно, на молодших і слабших.

— Та щоб їм… навіщо?!

— Не нервуй, Каріссо. Не забувай, що рада має владу над вампірами всього штату. І хтось хоче її захопити. А далі… приїдеш і поговоримо. Це не телефонна розмова.

— Я буду там не раніше, ніж завтра, ти ж розумієш…

— Купуй квиток і найближчим рейсом сюди. І ще одне, чому на дзвінок відповів Алекс? — поцікавився Нол.

— Давай не будемо… ти сказав, там поговоримо. Буду в літаку, скину повідомлення, - буркнула я. — Постарайтесь не погіршити ситуацію до мого повернення, — додала я і відбилася.

— Є ще кілька квитків на вечір. Завтра ми будемо в Нью-Йорку, — промовив Алекс. Я задумливо на нього глянула. — Що?

— Хто сказав, що їдемо ми? — запитала я. — Ти залишаєшся тут.

Я піднялась і, підібравши одяг, пішла в кімнату. Було б добре одягнутися… хоча б у білизну. Відчинила шафу.

— Ніхто тебе саму не пустить, — невдоволено промовив Алекс, зупинившись на порозі.

— Ніхто тебе з собою не бере, — відповіла я.

— Каріссо, — тихо промовив хлопець, вставши між ліжком і відчиненими дверцятами шафи. Я глянула на нього. Розгніваний. — Ти. Одна. Не. Поїдеш.

— Ти ж розумний хлопець, Алексе, — промовила я. — Розумієш, що там будеш у небезпеці.

— А ти, значить, не будеш, — хлопець нахмурився ще більше.

— В мене робота така, — відповіла я й хотіла обійти його, та він не дав мені пройти.

— Я їду з тобою й це не обговорюється. Крапка.

Якийсь час ми мовчки дивилися один одному в очі. От же ж… знає, що лізе в саме пекло й однаково впирається. І як мені змусити його тут залишитись?

— Спопеляй поглядом, скільки хочеш — я не відпущу тебе одну, — Алекс склав руки на грудях. Він настільки кипів від злості, що навіть не звертав уваги на те, що мені довелось одягатися в його присутності і, зараз я стояла тільки в білизні.