Частина 10

Весь ранок і майже цілий день було витрачено на те, щоб добратися до містечка Сволвер, у якому нам належало провести цей тиждень, поселитись та освоїтись. Я й подумати не могла, що Стюарт обере не п’ятизірковий готель, а рорбу — традиційний рибацький будиночок на Лофотенських островах, переобладнаний під досить комфортабельне місце проживання. Можливо, цей хлопець не настільки балуваний мажор…

Місцеположення було просто неперевершеним… аж подих перехоплювало. Наш будиночок розташовувався майже над самісінькою водою, а з вікон відкривався мальовничий краєвид. Непорушна водяна поверхня, у якій відбивалося безкрайнє небо, зелень і гори. Просто слів немає… і найголовніше, жодного зайвого звуку. Лише природа й невелика кількість людей, більшість з яких, такі ж туристи, як і ми.

— Скільки грошей ти витратив на цю красу? — вкотре запитала я, та Стюарт вперто мовчав.

— Тобі навіщо? — запитав він, спостерігаючи за мною. Та-а-ак, схоже, моє обличчя так і світиться від захвату. — Насолоджуйся красою природи. Думаю, тиждень тиші піде нам на користь. От побачиш, ти ще не захочеш повертатися в шумний Нью-Йорк, — промовив Алекс і всівся в крісло, що стояло навпроти вікна, щось гортаючи в телефоні.

— Ти тут вже не вперше, — я глянула на хлопця.

— На Лофотенських островах - вперше. А в Норвегії загалом уже бував. Доводилось.

— Ах, ну так… подружка… — згадала про дівчину, що забрала нас з аеропорту.

Худенька, дрібненька, рудоволоса і зеленоока дівчина віддалено нагадувала Стюарта по поведінці. Обличчя, та й, напевно, не тільки, було всіяне веснянками. На вустах привітна усмішка, попри те, що ми підірвали її посеред ночі. Мелодійний голос і відкритість в спілкуванні. Ще й перевертень. Коротше кажучи, повна моя протилежність. В крайньому разі, саме такою вона здавалася незнайомцям. 

— Це не через неї, Іс, — усміхнувся хлопець. — Не повіриш, але я зустрівся з нею в Лос-Анджелесі… і все ж мені здається, ти ревнуєш, вогнику, — хитро додав він.

— Просто за своє коротке життя бачила не так уже й багато перевертнів. Одного бачила, коли допомагала Дейну. Один був зальотний у Нью-Йорку… більше не пам’ятаю, тож вона третя, — я на мить замислилась. — То скільки я маю тобі віддати?

— Я не хочу, щоб ти віддавала мені гроші, — спокійно промовив Алекс і, навіть, нахмурився, читаючи щось у телефоні.

— Але ми домовились платити наполовину, Стюарте. Я не хочу залишатися в боргу… що не так? — запитала я, не отримавши відповіді.

— Братику вже доклали, що я в Норвегії…

— І? — це мені нічого не пояснило.

— Лукас живе в Осло. Тобі доведеться обрати інший час для подорожі в столицю, Іс, гаразд? — він серйозно поглянув на мене. А це щось новеньке.

— В чому річ?

— Ти хотіла відпочити? Лофотен — саме те. В Осло, як і в будь-якій іншій столиці, панує гамір, — промовив хлопець і піднявся, ховаючи телефон. Якась млява відмазка… він щось приховує? — Ти вже все розклала? Тоді одягайся і виходь надвір. Покажу тобі одне містечко.

— Ти ж тут уперше, — я кинула на нього скептичний погляд.

— В мене є свої секретики, — підморгнув хлопець і пішов на вихід.

Це які такі секретики?

Одяглася тепліше, адже температура тут вище позначки 20 не підіймалась, а якщо й підіймалась, то нечасто. Кинула телефон у кишеню пальто і вийшла з будиночка, замкнувши його.

— Куди… ми? — я запнулась. — А машину ти де встиг взяти?

— Про це подбала Луна незадовго до нашого приїзду. Тут без машини ніяк, вогнику, ноги відваляться ходити, — усміхнувся хлопець.

— Та який я тобі вогник? — обурилась я.

— Блакитний, — трохи подумавши відповів Стюарт.

Я тільки кліпнула кілька разів. Не такої відповіді я очікувала.

— Ну, знаєш, він здається холодним, а насправді ще гарячіший, ніж звичайний, — по-своєму розцінив моє мавчання хлопець. — То ти сідаєш?

— Залежить від того, куди ми їдемо, — промовила я, склавши руки на грудях.

— Я ж сказав, одне містечко. Красиве містечко. Тобі сподобається, — хитро промовив він.

— Назва, Стюарте.

— Ніби тобі це про щось говоритиме, — закотив очі Алекс. Швидше через те, що знову прозвучало його прізвище, а не ім’я. — Ти не зрозумієш і не вимовиш назви, тому просто повір мені на слово й сідай у машину.

— А ти, значить, вимовиш, — я вигнула брову. Розумника вирішив включити?

Алекс зітхнув і швидко пробелькотів якусь довгу назву. Набір звуків…

— То що? — усмішка знову з’явилася на його обличчі.

— Гаразд, повірю тобі на слово… — зітхнула я й сіла в машину. — Сподіваюсь, ти щойно не придумав нове слово.

— За кого ти мене маєш, Іс? — ображено запитав він. — Це фіорд. Назва не переводиться, а до мови звикнути потрібно.

— Довго їхати?

— П’ятнадцять хвилин і ми на місці, — відповів Алекс і завів машину.

— І дорогу ти, напевно, знаєш… — я глянула на хлопця. Чомусь мені здавалося, він тут не вперше…