Частина 9

Дивний він… ось так спокійненько зізнався, сказав, що зачекає і спілкується далі, ніби нічого й не сталося. Відверто кажучи, мене здивувало його таке спокійне і пряме зізнання, та виду не подала. Я думала, що він копає під мене… навіщось йому потрібна інформація про мене. А, виявляється, усе так просто… та ні, зовсім усе не просто. Тільки ускладнив усе. Вчепився в мене мертвою хваткою, сам же проблем собі на голову набере, спілкуючись зі мною… бовдур.

Поклавши валізу в багажник, сіла в машину.

— І все-таки, я не найкращий варіант для спілкування, тим більше для кохання, Стюарте, — промовила я.

— І тобі доброго ранку, вогнику, — натомість сказав хлопець. Я невдоволено глянула на нього, він усміхнувся. — Бачу, ти не виспалась. Щось заважало? — хитро запитав він.

— Кіт вирішив побігати вночі, — буркнула я. — А так, прекрасно спала…

— Я знаю, що роблю, Ісо. Голова на плечах є. І, як я вже говорив, не нам обирати, — промовив він і завів машину.

— Я ж просила…

— Я теж просив, — він глянув на мене й підморгнув.

— Дивись на дорогу… — я спохмурніла і відвернулася до вікна. — Чому ти завжди такий веселий?

— А що, плакати маю? Та й ти поряд — причин сумувати немає, — на його вустах знову заграла усмішка. Так просто говорить такі речі…

— Така собі відмазка, — буркнула я. Мені в житті язик не повернеться таке говорити… — Якщо я тебе вдарю разок, теж сміятися будеш?

— Якщо хочеш, можеш перевірити. Але, бачу, у тебе є нахил до садизму, — гмикнув він і… знову усміхнувся.

Я промовчала. Інакше вибухну. Чому він мене так бісить?

— Я серйозний тоді, коли цього потребує ситуація. А в інші моменти навіщо? Ускладнювати собі життя? — промовив він. — Він не приходив більше?

— Ні. Схоже, таки зачекає тиждень. Аж самій цікаво, що він придумає… — задумливо промовила я. І навіщо я це говорю?

— Не поділишся частинкою свого минулого?

— Ще чого, — гмикнула я. — Обійдешся.

— Ну, гаразд, — зітхнув Алекс. — Зачекаю ще трохи.

— Думаєш, розповім? — я глянула на нього. Він що, план по моєму підкоренню склав?

— Куди дінешся, — усміхнувся хлопець. — Нам тиждень в одному домі жити.

— Впевненості, як завжди, хоч відбавляй.

— Що є, те є, — промовив хлопець. — Кому не спиться в такій годині? — пробурмотів він, почувши, як задзвонив його телефон. — Можеш прийняти виклик і ввімкнути гучномовець, будь ласка?

Я зітхнула. Невже так зручно носити таку «плитку» в передній кишені джинсів… дістала. На екрані висвітилось «Мама». Прийняла виклик і ввімкнула гучномовець. І навіщо, питається? Міг же сам відповісти… відколи він такий правильний і за кермом по телефону не розмовляє?

— Алло, — промовив він. Усмішка зникла з його обличчя. Він і з мамою не дуже охоче спілкується, схоже…

— Привіт, синку, — промовив жіночій голос. — Не розбудила?

— Давай одразу до суті розмови. Цього разу ти передаєш татові слова?

— Ти ж знаєш, що він хоче з тобою поговорити, Алексе, чому опираєшся? — схоже, жінці не подобається те, що відбувається в їхній сім’ї. Голос звучав втомлено.

— Бо розмова закінчиться тим же, що й попередні. Що, Софі заходила і він знову розгнівався?

— Ти знову згадав про Лукаса…

— А він у нас хіба заборонена тема? Така ж дитина в сім’ї, як і ми з Софі. Тим більше старший.

Він зовсім нічого від мене приховувати не збирається? Можливо, мені не варто це слухати… я глянула на хлопця, він спіймав мій погляд і ледь усміхнувся. Геть-геть усе довіряє? Стюарте, ти точно нізвідки не падав?

— Він хоче займатися цими справами так само, як і ти…

— Тоді хай батько поговорить з Ітаном, якщо вже вони не хочуть пускати туди дівчат, — гмикнув Алекс. — Я не хочу бути членом ради.

— Алексе… — жінка трохи помовчала. — Гаразд, я не про те хотіла поговорити. Де ти зараз?

— В Нью-Йорку.

— Ти сьогодні вилітаєш?

— Ми вилітаємо, мамо, — уточнив хлопець. Я знову глянула на нього. Він залишався серйозним. — Ти ж знаєш. Що саме ти хочеш дізнатися?

— Чому не Сандра?

Питання в чоло. Я  мимоволі гмикнула. Алекс виглядав не дуже задоволеним.

— Давайте, я буду сам розпоряджатися своїм особистим життям, можна?

— Видихни, Стюарте, і дивись на дорогу, — прошепотіла я, дивлячись на хлопця. Він кинув короткий погляд на мене.

— Вона поруч з тобою? — запитала жінка.

— Так, мамо. Ми прямуємо в аеропорт, — Алекс зітхнув.

— Не скажеш, хто вона?

— А ти впевнена, що хочеш знати? — хитро запитав він.

— Софі сказала, що це сюрприз… — трохи вагаючись, промовила жінка.

— Ще той, — задоволено промовив вампір, - стукну зараз… — Дірку в мені зробиш, вогнику, — на вустах знову з’явилася усмішка.