Частина 7

— Тиждень, Каріссо, — винесла вердикт адміністраторка. — Якби ти сказала раніше, було б по-іншому. А так… ти зрозумій, я не можу відпустити тебе надовго. Наречених менше не стає.

— Я розумію. Тоді побачимося наступного четверга, — ледь усміхнулась я. — Гарної роботи, до побачення, — промовила я і вийшла з салону.

Ну… досить хороший результат, з огляду на те, що я впала жінці, як сніг на голову. Тиждень з хвостиком, можна сказати. Тепер потрібно глянути за квитками й готелем. Сподіваюсь, усе є в наявності. Може, мені одній поїхати? Все-таки ідея зі Стюартом… як я, взагалі, на це погодилася? От зроблю вночі якийсь ідіотський вибір, а вдень за голову хапаюся…

Спочатку квиток замовити, а потім хлопцям подзвонити, чи навпаки? Все-таки краще… роздуми перервав вхідний дзвінок.

— Алло, — промовила я.

— Привіт, вогнику, — привітався Алекс. Як завжди, задоволений.

— Досить мене так називати, — буркнула я. — На це мають право тільки Бейлі.

— Ти ж не називаєш мене на ім’я, — гмикнув він. — Чого я подзвонив… ти ж у Норвегію хотіла?

— Ну... так, — відповіла я, не розуміючи, до чого це запитання.

— Відпустку взяла?

— Взяла… з завтрашнього дня, на тиждень.

— Так… тоді окей. Я вже забронював квитки, — задоволено промовив хлопець.

— Ти… що зробив? — перепитала я. Оце так швидкість… — А може я передумала й поїду одна?

— Тоді потрібно було думати раніше. Виліт завтра зранку. На жаль, прямого рейсу немає — доведеться робити пересадку в Хельсінкі.

— Стюарте! Що ти робиш? — обурилась я. — Це мала бути моя відпустка, — я встала посеред тротуару, як вкопана. Це ж треба. — Скільки грошей ти витратив на ті квитки?

— Яка різниця, Іс? Йди додому й пакуй валізи. Я дозволив собі обрати місце відпочинку — ми поїдемо на Лофотенські острови. Тобі має сподобатись.

— Ти… — мені дуже захотілося покрити його відбірною лайкою, та я лише глибоко вдихнула. — Стюарте, ти що витворяєш?

— А що? Я також забронював невеликий котедж для нас. Там зараз якраз дуже красиво.

— Демони… що ж ти за людина така? — роздратовано запитала я. - Це все немалих грошей коштує. Я не знаю, чи зможу віддати тобі всю суму одразу.

— Ти… ну гаразд, — трохи подумавши промовив Алекс. — Віддаси половину, коли будеш мати гроші. Можеш і частинами.

— Бісиш ти мене, Стюарте, — буркнула я від безвиході. — Зробив з моєї відпустки казна-що…

— Нашої — я ж теж їду, — вдоволено промовив він.

— Нашої? — як це зі сторони виглядає? Парочка зібралась у поїздку, ніяк інакше… — Гаразд, нашої… але… — договорити я не змогла. — Вінсенте?

— Кудись їдеш? — запитав демон, зупинившись навпроти. Абсолютно спокійний вираз обличчя… як завжди.

— Їду. Але тебе це не має цікавити, — промовила я й хотіла його обійти, та він перегородив мені дорогу.

— Сама їдеш? — знову запитав він. Я розгнівано глянула на нього.

— Навіщо ти це робиш, Вінсенте? Забув, що казав мені на весіллі Дейна? Пам’ять відбило?

— То ти таки у стосунках… — він пильно глянув на мене.

— А мені що, у монашки треба було податися, бо в нас колись щось було?! — так, я гнівалась. Але мене кинули. Без причини. — Ми розійшлися не за тих обставин, щоб ти міг ставити такі питання, Вінс. Тому, зникни, будь ласка. І не… муляй мені очі.

— Я не зникну, — спокійно промовив він. — Знаю, за ким сюди приїхав.

— Мене це не цікавить, — холодно кинула я і знову спробувала його обійти, та він спіймав мене за руку. — Відпусти, — прошипіла я.

— Іс… — з телефону почувся голос. Ді-ідько! Я забула про нього… — Ти чуєш?

Я кинула розгніваний погляд на демона і притулила телефон до вуха.

— Де ти зараз? — запитала я. — Хочу дещо обговорити. Ти на роботі?

— Так, в офісі… В тебе все добре? — насторожено запитав Алекс. — Допомога не потрібна?

— Сама чудово впораюсь, — гмикнула я, кинувши ще один погляд на Маркса. Він спохмурнів. — Ти ж знаєш. Скоро буду.

— А ти…

— Знаю, — перебила його я й завершила дзвінок. У мене була безсонна нічка, зате я дізналася багато нової інформації.

— І що це означає? — невдоволено запитав Вінсент.

— Те, що ти довго думаєш, Вінс, — відказала я. — Ти ж зрозумів, що розмовляла я з Алексом. З ним я й лечу. А куди — не твоя справа. Щасливо залишатися! — я спробувала вирвати руку, але демон лише стиснув її міцніше і притягнув ближче.

— Я не відпущу, — тихо промовив він, нахиливши голову.

Його дихання торкнулося моєї щоки, а я мимоволі затамувала подих. Кілька секунд я дивилася йому й очі, не звертаючи уваги на те, що перехожі вже давно кидають на нас зацікавлені погляди. Дідько! Дала слабину…

— Ти точно привороту не робила? — запитав він, ледь усміхнувшись, і нахилився ще ближче.

Я дуже хочу цього поцілунку… але не можу… не можна! Я відхилилась і насупила брови.