Частина 3

Минув тиждень відтоді, як ця дівчина намагалася дати мені ляпаса. Після цього ми бачилися ще раз і я навіть спробував щось дізнатись. Мені досі на давала спокою її поведінка. Чомусь мені здавалось, що з нею щось не так… у ній є якийсь підступ… якась…

Та що з нею не так? Що зі мною не так? Замість того, щоб займатися роботою, збираю інформацію на, власне… ворога? Так, якщо подумати, Карісса дійсно тримає вампірів і демонів Нью-Йорка в кулаку. Але, в іншому випадку, тут пануватиме хаос. В будь-якому разі, ця інформація зайвою не буде. Я зітхнув і відкинувся на спинку крісла.

На місто повільно опускалися сутінки, а я все ще сидів в офісі. І навіщо, питається? Планування тільки почалось, аналіз я вже виконав — можна йти куди очі бачать. Задзвонив телефон.

— Алло… — втомлено промовив я.

— Що з голосом, Ал? — почувся голос дівчини на тому кінці.

— В тебе коли-небудь бувало таке, що людина не виходила в тебе з голови? Ніби все добре, але щось не сходиться, не вистачає якогось елемента?

— Не зрозуміла… ти себе нормально почуваєш, Алексе? — розгублено промовила Софі.

— Я сам не розумію…

— Та-а-ак, де ти зараз? Будемо розбиратись.

— Я ще в офісі, — відповів я.

— Якого дідька ти там робиш? Робочий день завершився ще кілька годин тому. Йди додому. Я за пів години там буду. І… будь обережний дорогою, а то мене хвилюють твої слова, братчику…

— Ай, не зважай, Софі. Я перепрацював. Чекаю, — промовив я й завершив дзвінок.

Я піднявся з крісла і, згадуючи останню зустріч з Еванс, попрямував до виходу. Я щось упускаю… але що?

— Тобі що сказали, Стюарте? Не потрапляти на очі. А ти робиш усе з точністю навпаки, — невдоволено промовила Карісса, побачивши мене.

— Я нічого не роблю, Еванс. Усього лише додому йшов. Чи мені після дев’ятої надворі показуватися не можна? –запитав я й зупинився навпроти.

— Нагальні справи о четвертій ранку? Мені вже йти шукати нове тіло?

Ну, і звідки ця їдь? Вона що, не з тої ноги життя почала?

— Ти ж знаєш, що це зробив не я. Чого чіпляєшся? Чи в тебе такий спосіб флірту? — усміхнувся я.

— Забагато честі, Стюарте, — промовила вона і скривилась.

— Алекс. У мене є ім’я, Каріссо… слухай, а чому ти так розізлилась, коли я тебе Ісою назвав? Як на мене, миленько звучить.

— Я схожа на милу дівчинку? — розгнівано запитала вона. От що не так? — Не лізь, бо вб’є. Тебе це не повинно хвилювати. Йшов додому — йди далі.

— Що й номерка свого не залишиш мені? — знову усміхнувся я. Її поведінка тільки більше розпаляла бажання дізнатися причину. Ну не може вона бути такою… каменюкою.

— Йди лісом, Стюарте. І щоб я тебе не бачила, — роздратовано кинула дівчина і, обійшовши мене, попрямувала далі. У ніс вдарив її п’янкий запах…

— Ти рухаєшся зі швидкістю черепахи, Ал. Я прийшла швидше за тебе, — промовила сестра, коли я зайшов у квартиру.

Світла шкіра, блакитні очі, худорлява тілобудова і світле рівне волосся… трохи вище плечей.

— Психанула? — запитав я, сівши на диван. — Ще два дні тому волосся було нижче лопаток.

— Захотілося змін. Тобі не подобається?

— А Ітан що сказав на таку переміну? — я ще раз оглянув сестру.

— Йому сподобалось. Але думаю, він так скаже, що б я не зробила з волоссям, — задумливо пробурмотіла Софі.

— Тому що він тебе кохає, — промовив я. — Тобі дійсно личить.

— Дякую. Було б це не так — я б не послухала матір. Мені, дійсно, пощастило, з огляду на те, за яких умов я вийшла заміж…

Я тільки гмикнув. Матінка настільки захопилась ідеєю весілля, що постраждала Софі. Шлюб з розрахунку, звичайно, не дивина в нашому положенні, але сестра довго ображалася на маму. Добре, що все обійшлося і вони покохали один одного. Та й Ітан виявився хорошим хлопцем, піклується про неї.

— Як би їм не спало на думку ще й мене одружити…

— Думаю, ще трохи і вони й до тебе доберуться. Батько хоче, щоб ти…

— Не буду я, — перервав я її. — Ти ж прекрасно це знаєш. Чого ти, взагалі, дзвонила?

— Взагалі-то, я дзвонила спитати, як у тебе справи. Але приїхала розбиратися з твоїми проблемами. Розповідай, що тебе ввело в такий стан?

— Та нічого особливого… просто дивна поведінка однієї… дівчини, от і все.

— Хто вона? — здивувалася Софі. — Комусь таки вдалося заволодіти увагою мого брата, — весело додала вона.

— Я б на твоєму місці так не тішився… це Карісса Еванс. Мисливець, напівкровна.

— О-ого… ну ти й замахнувся, братику…

— Я тобі кажу, що поведінка в неї дивна. А ти мені про що? — спохмурнів я. Сестра скептично на мене поглянула, та махнула рукою.

— Яка така поведінка, Ал? Вона мисливець. Не може вона бути м’якою і співчутливою.

— Але ж не може в неї нічого, крім спокою і гніву не бути…