Глава 9

Сім років потому

Роман дзвонив двічі, щоб сказати, що він їде, але через пробите колесо і погану дорогу замість десятої вечора буде не раніше, ніж о дванадцятій. Саша, насилу намагаючись вгамувати дзвінке тремтіння в голосі, відповідала, що з Іллею все добре, нехай Роман не нервує, вона його вже покупала і поклала спати.

Ілюшка-Світлячок і справді відчував себе у них вдома добре. Дашка великодушно дозволила видати йому її улюблену піжаму з ведмедиками, яка була така велика на хлопчика, що вони удвох підкочували йому рукава і штанини. Саша поклала його на дивані поруч з собою, до них прийшла Дашка, вони разом читали казку про Чарівника і Смарагдове місто, причому читали обидві, по черзі.

— Я б попросила у Гудвіна собаку, — повідомила Дашка Ілюші, той задумався, чого б хотілося йому. — А ти що попросила б, мамо?

«Окуляри з кольоровим склом. Як в Смарагдовому місті. Щоб надіти їх, і все стало іншим».

— Нічого, донечко, у мене все є. Хоча ні, стривай, я б попросила, щоб він замість мене зробив звіт! — вона посміхнулася доньці, і та задоволено кивнула. Постійна Сашчина зайнятість не давала проводити з дитиною стільки часу, скільки їм обом хотілося б, і Сашка кожен день з'їдала себе за це.

Ілюша нічого не придумав оригінальніше, ніж велике-превелике морозиво, казки закінчилися, і Саша вклала дочку в її кімнаті. Ілля запитав, коли приїде тато, почав підозріло кукситися, Саша притягнула його до себе і тихенько заспівала «Заходить до хати зоря-зоряниця...», чомусь саме під цю колискову маленька Даша засипала найкраще. І Світлячок заснув, притулившись до Саші, а вона обіймала маленьке тільце, гладила світлу голівку і сама собі дивувалася.

Ілюшкина мама — законна дружина Романа, в яку той закохався, упадав за нею, коли, ну нехай п'ять років тому. Може, чотири. «Не віддам, ти моя... моя мила, золота, хороша дівчинко... я тебе знайду ...» Як можна було все це забути? Але Роман забув і одружився з іншою, і щоночі... Ні, вона зійде з розуму, якщо буде думати і уявляти собі ці їхні ночі, а ті самі вставали перед очима, розриваючи її зсередини.

Дивна справа, адже Ілюшку вона повинна як мінімум ревнувати? Але чомусь серце заходилось ніжністю, яка щемила, коли він ось так довірливо линув до неї. Може, тому що коли Дашці було три роки, Саша сиділа по вуха в роботі, а донькою займалася мама? І коли у неї випадала вільна хвилинка, щоб погуляти з дитиною, погодувати її, почитати на ніч казку, Сашка від щастя мало не плакала?

З батьками вона спочатку посварилася вщент. Про аборт Саша і чути не хотіла, а батьки в один голос стогнали, що тепер буде з навчанням і взагалі з усім Сашиним життям. Але потім, коли вже добре було видно живіт, самі прийшли миритися і каятися.

Мама допомагала у всьому, Саша повністю перейшла на дистанційну роботу, але доглядати самій за малятком їй випадало досить рідко, і коли батьки влітку відвезли Дашу в село на час відпустки, вона трохи з розуму не зійшла.

Коли Дашці виповнилося чотири, у Саші раптом з’явилося більше вільного часу. Чи то вона, нарешті, навчилася розподіляти свій час, чи то стала швидше працювати, але і заробіток не впав, і донькою змогла займатися. Вони добре жили в злагоді з дочкою, і жодного разу Даша не запитала її про батька, хоч у Сашки давно була готова розлога відповідь. Для її дівчинки було нормально і органічно, що вони живуть удвох.

Саша вкрила сплячого хлопчика і погладила по-дитячому пухкі щічки. Цікаво, як це, син? Коли дочка, вона вже знає, а ось які почуття відчуваєш, коли у тебе є син? Сашка пройшла в кімнату дочки і присіла біля її ліжка, подивилася, як та спить, обіймаючись з повернутим Ілюшею кошеням, поцілувала і пішла в кухню.

Там, притулившись чолом до скла, відчайдушно лаяла себе за те, що згадує, намагалась не згадувати і все одно згадувала. Того Робін Гуда, якого, виявляється, звати Романом, і який так легко і просто викреслив її зі свого життя і пам'яті. Спогади накочували хвилями, воскрешаючи почуття, що, як вона сподівалася, давно пішли і випарувалися. Виявляється, не пішли і не дівалися нікуди, просто причаїлися собі, закриті, немов у банківській комірці, поки не з'явився Робін-Роман з дублікатом майстер-ключа…

А потім її немов пробило: Роман скоро буде тут, вони побачаться! Саша кинулася до шафи, потім до столика з косметичкою, потім знову до шафи, а потім поглянула на себе в дзеркало і жахнулася. Очі і щоки горять, а в очах ще й хлюпається щось, дуже схоже на божевілля.

Уявила собі, як Роман переступає поріг, а тут вона, ошатна і з макіяжем о дванадцятій годині ночі. Він же її засміє! Цікаво, що він взагалі скаже?

«Привіт! Це ти? А я гадав всю дорогу, помилився чи ні, голос здався знайомим. Ну привіт тобі, Ейє!». Або, може бути так: «Добре виглядаєш, тобі личить цей колір! Яке у тебе гарне волосся, виявляється...»

Може, в очах промайне смуток, і він простягне руку до її волосся. Темного, густого, довгого, яке вона перестала фарбувати і стригти під час вагітності, і яке за ці сім років вже відросло майже до пояса. А може навіть захоче поцілувати... ні, стоп! Вона рішуче не готова до такого роду відносин з одруженим чоловіком.

А глибоко всередині один особливо дзвінкий голос кричав: «Брехня, тобі наплювати на його дружину! Якщо він захоче, отримає тебе де завгодно — хоч у кухні, хоч у ванній, хоч на вулиці». І найогидніше, що це була правда.

Сашка повісила все вбрання назад в шафу, одягла свою домашню сукню — бузкову, з обробкою з прошви, їй подобались такі, ніжні і м'які, — і нехай хоч небо спадає на землю, вона хоробро подивиться йому в очі і не стане ховати погляд.