Глава 6

По дорозі додому Саша заїхала в офіс покласти на місце паспорт і договір з банком, а йдучи геть, зазирнула попрощатися до Ганни. І побачила, як та швидко витерла очі, безпорадно посміхнувшись і кивнувши Саші. І не змогла просто так піти.

— У вас щось сталося? — вона залишилась стояти перед дверима, тримаючись за ручку. Ганна низько опустила голову і раптом розплакалась, закривши долонями обличчя. Саша рішуче повернула засувку на дверях і присіла перед нею навпочіпки. — Розповідайте!

— Андрій написав заяву, — почулося крізь схлипи, — він звільняється.

Ось це новина! Закоханий в керівництво їхній начальник охорони залишає це саме керівництво?

— А що він написав у заяві?

— За власним... — сльози заважали говорити, і та лише нервово через силу видавлювала окремі слова. Саша тримала Ганну за руку і гладила по плечу.

— А ви підписали? Він взагалі пояснив, чому?

— Ні, я її розірвала... він сказав... сказав, що якщо залишиться, то ми не зможемо зустрічатися! У нього, бачте, самолюбство! — Ганна зчепила пальці в замок і втупилася перед собою. — Ми так посварилися…

Самолюбство. Як все просто, виявляється! Всередині неприємно кольнуло усвідомлення того, що її ситуація нічим не краща. Чи не самолюбство змушувало її гостя надзвонювати кожні десять хвилин і обурюватися тим, що чоловіки звертають на неї увагу? А вона вже надумала собі казна-що…

У двері постукали, спочатку легенько, потім сильніше, потім пролунало кілька гучних ударів, схоже, в двері ломилися плечем.

— Аню, відкрий, я знаю, що ти там — почувся з-за дверей різкий голос колишнього, або поки ще не колишнього, хто їх розбере, начальника охорони.

— Відкрий, Сашо, а то він зараз двері виламає, — безнадійно схлипнула Ганна. Та пішла відчиняти. Андрій увірвався всередину, але осікся, побачивши Сашку.

— Сашо, ви тут? Я не знав…

— А я вже пішла, — Сашка прошмигнула під його рукою і почула, як клацнув замок. Фух! Як-небудь без неї розберуться.

Прислухалась. Неначе нічого особливого — схвильовані голоси, здавлені схлипи, все як повинно бути, вона поквапилася до виходу, вже і так затрималася на цілу годину, але ж обіцяла... і знову довелося вправляти самій собі мізки. Чому вона вирішила, що її хтось чекає? З його слів? Так він швидше за все хвилюється, як все пройшло і хоче отримати назад ключі, навіщо самій собі придумувати те, чого не існує?

Саша якраз увійшла в супермаркет, коли задзвонив телефон.

— Ти казала, що їдеш додому, — голос був все той же рівний, без емоцій, але Сашка все одно закрила очі і полегшено зітхнула, притулившись до стіни. Він подзвонив. Може, це все таки не одне самолюбство…

— Довелося повернутися на роботу і затриматися.

— Можна було набрати.

— Вибач, — а ось це вже повний алес. За що вона вибачається?

Та Сашка усвідомлювала, що її сутність давно роздвоїлася, і вона залишилася в повній самоті із холодним розумом, а всі почуття, емоції і бажання жили своїм життям, відокремлено від неї, яскраво спалахуючи і підморгуючи при звуках низького, хриплуватого голосу. І усвідомлення, що йому не все одно, де і як проводить свій час Саша Погодіна. А що розум? Нічого, він тут взагалі зайвий, тому що його ніхто не питає, а вже слухати тим більше ніхто не збирається.

Коли Саша увійшла в передпокій, власник хрипкого голосу стояв, притулившись до одвірка здоровим плечем і тримав телефон в руці. Очі дивилися вичікувально, але цей погляд не дуже сподобався Саші. Колючий. Він ніколи на неї так не дивився. Вона скинула туфлі і підійшла ближче, а потім зупинилася в нерішучості. Обидва мовчали, а що тут скажеш?

— Я все зробила, як ти просив, Робін Гуде, — вирішивши, що найкращий захист, це напад, Сашка дістала всі три ключі і простягнула йому. І лище зараз побачила, що свій ключ також прихопила, треба було в офісі залишити, в сейфі. Куточок губ сіпнувся, і очі перестали бути схожими на дві зелені колючки, чомусь зараз його очі здавалися зеленими.

— Я вже сказав, що віддячу. Мені тільки потрібно дістатися до своїх грошей, — він відліпився від косяка і підійшов до Саші так близько, що у неї захопило подих. І нахилився так, що їхні обличчя майже торкалися один одного. А коли заговорив, їй здалося, що це у неї в голові голос звучить. — Я гадав, з тобою щось сталося, мало не здох, поки ти не передзвонила, я б собі ніколи не пробачив, що втягнув тебе в усе це.

Розвернувся і пішов в кімнату, а вона так і залишилася стояти, відчуваючи поколювання там, де він торкався її і намагаючись збагнути, що тепер їй з усім цим робити.

Так нічого і не придумавши, втекла в душ, де прохолодні струмені води трохи допомогли охолонути голові, і вже в більш стерпному стані вирушила на кухню готувати вечерю. Руки рухалися на автоматі, а ось думки були такими незв'язними і розрізненими, що доводилося зусиллям волі відганяти слова, які досі відстукували в голові маршем, і змушувати себе думати про що завгодно, аби не про це його «я б собі ніколи не пробачив». Можна спробувати думати про Ганну, точно, що їй сказав Андрій?

Їх роман зароджувався на Сашкиних очах, Андрій ходив за Ганною, як прив'язаний, розігнав усіх можливих конкурентів, з яких двоє були не найостаннішими людьми в місті. І тепер, коли вона здалася, раптом розвернеться і піде? Бути такого не може. До речі, а який гарнір приготувати до м'яса? Самій Сашкі зараз їсти не хотілося зовсім, але Робін Гуд цілий день сидить голодний, одужуючий організм, все таке... чи правильніше буде запитати господаря організму?